• Ви знаходитесь тут:

• Головна
• Файловий архів
• Наші біографії
• Адамчик Г.Є. (неповна)

Адамчик Григорій Єрмолайович

(неповна біографія)

01.01.1919 - 02.04.1997

Народився 1 січня 1919 року в селі Сахутівка (тодішній хутір Заболотівка на південно-західній околиці села), Корюківського району, Чернігівської області в сім’ї Адамчика Єрмолая - простого хлібороба, вихідця з козаків колишньої Киселівської сотні. Про батьків, родичів, дитячі, шкільні юнацькі роки Григорія поки що немає ніякої інформації.

Восени 1939 року призовний вік був знижений з 21 року до 18 років, тож двадцятирічний юнак, мабуть вже після закінчення середньої школи, призивається Корюківським РВК на строкову службу до Червоної Армії. Судячи з послужного списку участі та нагород у ВВВ 1941-1945 р.р. можливо, що ще до початку війни закінчив прискорені курси чи артилерійське училище за спеціалізацією військового зв’язківця. А може офіцерське звання лейтенанта отримав після вступу до лав ВКП(б) в 1942 році та прискореного навчання з лютого по серпень 1943 року. Сьогодні і про це поки що точно не відомо.

Але в архівах фронтових донесень, у копіях нагородних документів чітко прописаний бойовий звитяжний шлях воїна-фронтовика практично в більшості «гарячих точок» минулої війни (див. сайт podvignaroda.ru):

- з 1.12. 1941 р. по 20.5.1942 р. – Кримський фронт;

- з 1.6.1942 р. по 1.8. 1942 р. – Північно – Кавказький фронт;

- з 1.8.1942 р. по 1.1.1943 р. - Сталінградський фронт;

- з 1.1.1943 р. по 2.2.1943 р. - Донський фронт;

- з 15.7.1943 р. по 10.4.1944 р. – Західний фронт;

- з 15.5.1944 р. 4.8.1944р. – Ленінградський фронт;

- з 5.8.1944 р. – 2-й Український фронт.

Наказом Президії Верховної Ради СРСР від 22.12.1942 р. нагороджений медаллю «За оборону Сталінграду», яку отримав аж 6.7.1943 р..

Гвардії старший лейтенант, начальник зв’язку 1325-го легкого артилерійського полку 71-ї легкої артилерійської бригади 5-ї гвардійської артилерійської Сталінградської дивізії прориву РГК в червні 1944 року представлений командуванням полку до нагородження орденом «Червоного Прапору», але наказом по артилерії Ленінградського фронту від 7.08.1944 р. нагороджений орденом «Відчизняної війни ІІ-ої ступені».

Гвардії старший лейтенант, начальник зв’язку 1325-го легкого артилерійського полку 71-ї легкої артилерійської Ленінградської бригади 5-ї гвардійської артилерійської Сталінградської дивізії прориву РГК 31.08.1944 р. полковим командування представлений до нагородження орденом «Відчизняної війни І-ої ступені» та наказом командуючого артилерією 2-го Українського фронту від 30.10.1944 р. нагороджений орденом «Червоної Зірки»;

Гвардії капітан, начальник зв’язку 260-го гвардійського гарматного артилерійського полку, 17-ї гвардійської гарматної артилерійської бригади 14.1.1945 р. представлений командуванням полку до нагородження орденом «Відчизняної війни І-ої ступені», але наказом командуючого артилерією 2-го Українського фронту від 12.03.1945 р. нагороджений знову орденом «Відчизняної війни ІІ-ої ступені». А орденом «Відчизняної війни І-ої ступені» все ж таки був нагороджений в мирні часи аж в 1985 році.

В боях з німецько-фашистськими окупантами проявляв себе сміливим, ініціативним, освіченим бойовим офіцером, котрий міг забезпечити безперебійну роботу зв’язку при любих умовах бою. Використовуючи в повній мірі всі можливості телефонії та радіозв’язку, забезпечував командуванню полку та іншим суміжним підрозділам виконання досить важких і складних бойових завдань. В багатьох бойових епізодах керував не тільки зі спостережних пунктів, а й, при гострій необхідності, особисто виходив на лінії для забезпечення безперебійної роботи; організовував і сам приймав участь в рядах піхоти у переслідуваннях відступаючого противника тощо.

Ось як характеризує його командир 260-го гвардійського гарматного артилерійського полку гвардії полковник Мишко – «…В період з 1 по 10 січня 1945 року в вуличних боях за м. Будапешт, незважаючи на складні умови організації зв’язку по вулицях міста та часті пориви від обстрілу противником, знаходячись весь час на СП (спостережному пункті), організував безперебійний зв’язок, забезпечивши управління вогнем полку і виконання полком поставлених задач. Неодноразово, рискуючи життям, він (Адамчик Г.Є.) сам ходив на СПП (спостережний пункт полку), показуючи напрямок. Під час бою, коли артобстрілом противника був перерваний зв’язок між КПП (командний пункт полку) та СП полку, він вислав усіх зв’язківців на лінії, сівши сам за комутатор. В результаті своєчасного відновлення зв’язку полк виконав своє бойове завдання…». Тож, мабуть, на грудях нашого орденоносця ще й «сіяла медаль за місто Будапешт».

Гвардії капітан, начальник зв’язку 1211 гаубічного артилерійського полку відповідно Указу Президії Верховної Ради Союзу РСР від 9.5.1945 р. отримав згідно наказу по полку № 1 від 6.05.1946 р. медаль «За Перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 р.р.». Вручив медаль командир полку гвардії підполковник Крилов Петро Миколайович. Згідно останнього документа видно, що в травні 1946 року Григорій Єрмолайович ще був в рядах Армії-переможниці.

На превеликий жаль, досить достовірна та більш-менш повна інформація про післявоєнне життя і працю нашого славетного земляка-сахутівця, як і відомості про довоєнні його дитячо-юнацькі роки, в Інтернет-просторі практично відсутні і потребують клопітливої наполегливої праці по вивченню періодичних видань, перегляду маси районних, обласних державних та партійних архівних матеріалів, зустрічей з людьми, котрі ще самі зустрічалися з Григорієм Єрмолайовичем, або ж пам’ятають розповіді про нього своїх старших родичів та односельців.

Не так давно на сайті Сосницької районної Ради http://sosnrr.gov.ua/ в самому кінці досить об’ємної сторінки «Безсмертний полк Сосниччини» з’явилась зовсім маленька стаття «Адамчик Григорій Єрмолайович» з його післявоєнним портретом та наступним текстом:

« (__.__.1919 - __.__.____)

Уродженець с. Авдіївка ???, Сосницького району, Чернігівської області. В Червоній армії з 1939 року. Призваний Корюківським РВК. Учасник Великої Вітчизняної війни. Гвардії капітан. Начальника зв'язку 260 гвардійського гарматно-артилерійського полку 17 гвардійської гарматно-артилерійської бригади.
Нагороджений: Орден Вітчизняної війни І ступеня (06.11.1985), Орден Вітчизняної війни ІІ ступеня (07.08.1944), Орден Вітчизняної війни ІІ ступеня (12.03.1945), Орден Червона Зірка (30.10.1944), Медаль «За оборону Сталінграду».
Нагороди в мирний час: Орден Леніна, Орден Трудового Червоного Прапора, два Ордени Знак Почета». А далі йдуть 9 доповнень з копіями фронтових нагородних документів, дякуючи яким біль-менш точно описано фронтові шляхи нашого земляка.

Ця нформція наштовхнула ще на одну згадку про Г.Є. Адамчика в публікації на старому сайті Чернігівського земляцтва у м. Києві за лютий 2012 року (http://old.chz.org.ua/node/908), нині заступника голови земляцтва та голови його Сосницького відділку, члена Національної спілки журналістів України, уродженеця с. Авдіївка, Олексія Федоровича Орєховича:

"Більше чверті століття колгосп «Прогрес» очолював Григорій Єрмолайович Адамчик (народився в с. Сохачі ??? Корюківського району). До «Прогресу» він пройшов школу війни та попрацював головою Понорницького райвиконкому. Як всі справжні люди – Григорій Єрмолайович залишив про себе добру пам’ять у вигляді збудованих важливих об’єктів для села, що стало йому не тільки рідним, а й «останньою домівкою». До таких об’єктів належать сільський Будинок культури з бібліотекою, двоповерхове приміщення загальноосвітньої школи (поточного року виповнюється сорок років новосіллю), адміністративний будинок для розміщення виконкому сільської ради та контори сільгосппідприємства, бруківка по двом головним вулицям села."

Згадались колишні спогади покійних батьків та земляків-односельчан про садибу і сім’ю Єрмолая Адамчика, котра знаходилась на території тодішнього хутора-кутка Заболотівка (південно-західна околиця села Сахутівки); про їхнього сина Григорія – бойового офіцера-орденоносця, голову Авдіївського колгоспу-мільйонера, учасника ХХII партійного з’їзду тощо.

На запит нашого сайту про уточнення біографії Григорія Єрмолайовича Адамчика швидко відгукнувся вчитель математики та інформатики, адміністратор сайту Авдіївської сільської школи Кашпур Станіслав Михайлович. Пообіцяв передати наші прохання вчителю історії та директору школи Бібік Валентині Володимирівні, а також допомогти зв’язатися з родичами нашого героя-земляка. Підтвердив прикру опечатку (с. Сохачі, а не Сахутівка) і Орєхович О.Ф., котрий також сповістив нас про точні дати народження та смерті Адамчика Г.Є.

А ще, дякуючи головному редактору інтернет-газети «Сіверщина» https://siver.com.ua, уродженцю с. Авдіївка Василю Федоровичу Чепурному, знайшлася світлина міцної та добротної «Адамчиковоі хати» в самому центрі Авдіївки, котра в процесі «розкуркулення» перейшла ще в далекі 20-30-ті роки минулого століття до колгоспної власності, і в якій весь час проживала скромно сім’я голови колгоспу-мільйонера. І ще раз згадує пан Василь, прийшовши на кладовище 19.04.2018 р., - « …цього річ, як ніколи, води повно, он навіть Адамчикова могила у воді. Відомий був голова колгоспу, а тепер зрівняний з усіма…».

Дуже прикро, що на прекрасно оформленому і досить змістовному об’ємному сайті Авдіївської ЗОШ І-ІІІ ступенів http://avdiivka-school.edukit.cn.ua нам пощастило знайти лише одну малюсіньку інформацію про Адамчика Григорія Єрмолайовича, котра знаходиться досить далеченько на сторінках “Інформції про заклад” / ”Про наше село”. Це вже відомий нам приведений вище абзац із досить цікавого історичного нарису Орєховича О.Ф. з тією ж самою помилкою-опечаткою. Мабуть нема нічого суттєвого і в шкільній краєзнавчій кімнаті-музеї. Колись Авдіївка мала свій сільський музей, котрим славилось село на всю округу, та навряд чи сьогодні його вдалось відродити.

1 січня наступного 2019 року Григорій Єрмолайович мав би відзначати свій 100-літній Ювілей, але вже більше 20-ти років, як його нема серед нас. То ж згадаймо «незлим тихим словом» ветерана війни і праці, ордеоносця, тодішнього політичного діяча та вмілого господарника, чесного і справедливого, вимогливого керівника, гарного сім’янина та просто прекрасну ЛЮДИНУ. І нехай доброю згадкою про нього залишається серед людей не тільки «Адамчикова хата» в Авдіївці. Чи не настав уже час встановити меморіальну дошку на Будинку культури або назвати його іменем школу, будівництву котрих він сприяв? А може в честь видатного земляка перейменувати одну з вулиць Сахутівки, Авдіївки чи Понорниці? Чому б не зібрати, опублікувати, виставити на стендах в музеях, школах чи закладах культури якмога більше матеріалів про життя та діяльність нашого земляка?

Це потрібно не мертвим – це потрібно живим!

21.05.2018 р. Володимир Ф. Середа

Будинок культури, школа та сільська Рада.

Коментарi