Адамчик Григорій Єрмолайович/Files/images/adamchik/Адамчик_1974_Р.jpg
(біографічний нарис з коментарями)
01.01.1919 - 02.04.1997

/Files/images/adamchik/avdvka/Єрмолай.jpgНародився 1 січня 1919 року на території Сахутинсько-Наумчикових хуторів (тодішній хутір Заболотовка на півленно-західній околиці нинішнього села Сахутівки), Сосницького повіту, Олександрівської волості Чернігівської губерні (Корюківський район, Чернігівська область) в сім’ї селян-середняків Адамчика Єрмолая Петровича та Марії Максимівни - простих хліборобів, вихідців з козацьких родів колишньої Киселівської сотні. Поряд з садибою Єрмолая на хуторі жили сім’ї його братів – Якова та Андрія Петровичів. Батьки вели одноосібне господарство, а з 1934 року працювали в новоствореному сахутівському колгоспі ім. Шевченка. Григорій мав ще молодших брата Миколу і сестру Марію. Після війни Микола Єрмолайович працював агрономом і жив в селі Забаровці. Скрипка Марія Єрмолаївна жила в Домашлині та працювала лаборантом дільничої лікарні.

Після закінчення Сахутівської початкової школи продовжив навчання в школі сусіднього села Домашлин. Закінчивши успішно семирічку, в 1934 році здає вступні екзамени до Сосницького сільськогосподарського технікуму. В травні 1937-го вступає там до лав комсомолу. Отримавши в червні 1939 року диплом, направляється на роботу агрономом Авдіївської МТС до Понорницького району.

Восени 1939 року призовний вік був знижений з 21 року до 18 років, тож/Files/images/adamchik/avdvka/АдамчГрупа.jpg двадцятирічний юнак 24.11.39 р. призивається Понорницьким (можливо Корюківським) РВК на строкову службу до Червоної Армії. Маючи за плечима на ті часи досить солідну середньо-технічну освіту, зразу ж зараховується на прискорений курс до школи командного складу, яку закінчує у травні 1940 року за фахом військового зв’язківця. З липня 1941-го – кандидат у члени партії. До вересня 1941 р. служить радистом 457 корпусного артилерійського полку, дислокованому в м. Кутаїсі. /Files/images/adamchik/avdvka/АдамчСержант.jpg

З вересня 1941 р. починаються суворі фронтові будні молодшого лейтенанта на посаді командира взводу зв’язку 792 стрілецького полку новосформованої 390-ї стрілецької дивізії Закавказського фронту, котра захищає Чорноморське узбережжя. Із 10252 військових дивізії 8979 раніше ніколи не держали в руках зброї. Левова частина рядового складу була із селян вірменської та азербайджанської національностей, тоді як молодшими командирами і політруками були росіяни, українці та грузини.

В рамках Керченсько-Феодосійської десантної операції (26.12.41 – 02.01.42 р.р.) в складі 51-ї армії вся дивізія висаджується в районі Феодосії і веде виснажливі бойові дії вже в підпорядкуванні і в межах Кримського фронту. В ході травневого наступу противника (08 – 20.01.42 р.) 390-а дивізія була знищена і офіційно розформована 14.06.1942 р. Невеличка частина уцілілого особового складу полку, дивізії та в цілому 51-ї армії евакуйована на Кубань та поповнює в тому числі і підрозділи новоствореного Північно-Кавказського фронту.

З травня по листопад 1942-го командир взводу зв’язківців штабної батареї 457 артилерийського полку 51-ї армії спочатку Північно-Кавказського, а потім, з 31.07.42 р., і Сталінградського фронтів. В окопах Сталінграду у вересні прийнятий в члени ВКП(б). З листопада 1942 вже лейтенантом виконує обов’язки начальника зв’язку цього ж полку на Сталінградському, а потім і Донському фронтах. Наказом Президії Верховної Ради СРСР від 22.12.1942 р. нагороджений медаллю «За оборону Сталінграду», яку отримав аж 6.7.1943 р.;

З лютого по червень 1943-го старший лейтенант, начальник зв’язку 457 важко-гарматного артилерійського полку РГК При ВО МВО. З червня по листопад 1943 року на тій же посаді вже на Західному фронті.

Листопад 1943 – вересень 1944 р.р. начальник зв’язку 1325 легко-артилерійського полку 71-ї легко-артилерійської бригади 5-ї гвардійської артилерійської дивізії прориву на Західному, Ленінградському та 2-му Українському фронтах. У червні 1944 року представлений командуванням полку до нагородження орденом «Червоного Прапору», але наказом по артилерії Ленінградського фронту від 7.08.1944 р. нагороджений орденом «Вітчизняної війни ІІ-го ступеня».

/Files/images/adamchik/avdvka/Гриша1945.jpgВересень 1944 – липень 1945 р.р. вже гвардії капітан, начальник зв’язку в 260-му гвардійському гарматно-артилерійському полку 17-ї гвардійської гарматно-артилерійської бригади 5 гв. ВАДП РГК – 2-й Український фронт. 31.08.1944 р. полковим командування представлений до нагородження орденом «Вітчизняної війни І-го ступеня» та наказом командуючого артилерією 2-го Українського фронту від 30.10.1944 р. нагороджений орденом «Червоної Зірки» 14.1.1945 р. представлений командуванням полку до нагородження орденом «Вітчизняної війни І-го ступеня», але наказом командуючого артилерією 2-го Українського фронту від 12.03.1945 р. нагороджений ще одним орденом «Вітчизняної війни ІІ-го ступеня».

Четвертий бойовий орден - орден «Вітчизняної війни І-го ступеня» отримає уже в мирні часи, на відзнаку 40-річчя Перемоги лише в листопаді 1985 року.

В боях з німецько-фашистськими окупантами проявляв себе сміливим, ініціативним, освіченим бойовим офіцером, котрий міг забезпечити безперебійну роботу зв’язку при любих умовах бою. Використовуючи в повній мірі всі можливості телефонії та радіозв’язку, забезпечував командуванню полку та іншим суміжним підрозділам виконання досить важких і складних бойових завдань. В багатьох бойових епізодах керував не тільки зі спостережних пунктів, а й, при гострій необхідності, особисто виходив на лінії для забезпечення безперебійної роботи; організовував і сам приймав участь в рядах піхоти у переслідуваннях відступаючого противника тощо.

Ось як характеризує його командир 260-го гвардійського гарматного артилерійського полку гвардії полковник Мишко – «…В період з 1 по 10 січня 1945 року в вуличних боях за м. Будапешт, незважаючи на складні умови організації зв’язку по вулицях міста та часті пориви від обстрілу противником, знаходячись весь час на СП (спостережному пункті), організував безперебійний зв’язок, забезпечивши управління вогнем полку і виконання полком поставлених задач. Неодноразово, ризикуючи життям, він (Адамчик Г.Є.) сам ходив на СПП (спостережний пункт полку), показуючи напрямок. Під час бою, коли артобстрілом противника був перерваний зв’язок між КПП (командний пункт полку) та СП полку, він вислав усіх зв’язківців на лінії, сівши сам за комутатор. В результаті своєчасного відновлення зв’язку полк виконав своє бойове завдання…». Тож, мабуть, після тих боїв на грудях нашого орденоносця ще й «засіяла медаль за місто Будапешт».

Липень 1945 – серпень 1946 р.р. начальник зв’язку 1211 гаубічно - артилерійського полку, 5 гв. Артилерійської дивізії прориву КВО. Відповідно Указу Президії Верховної Ради Союзу РСР від 9.5.1945 р. отримав згідно наказу по полку № 1 від 6.05.1946 р. медаль «За Перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 р.р.». Вручив медаль командир полку гвардії підполковник Крилов Петро Миколайович.

Пройшов через вісім фронтів Великої Вітчизняної, звільняв від фашистської чуми Румунію, Чехословаччину, Угорщину, Австрію та Німеччину. Доля і материне благословення оберігали його кожного дня – за всі чотири грізні фронтові роки не мав жодного поранення, хоча брав участь майже у всіх «гарячих точках», в підрозділах прориву на самих передових фронтових рубежах.

12.08.1946 року демобілізований в запас (як цивільний спеціаліст).

/Files/images/adamchik/avdvka/ПроняГриша.jpgЩе до війни, навчаючись та працюючи в Авдіївській МТС, знайомится, а потім і одружується на мешканці села Авдіївки Катренко Проні-Єфросинії Олександрівні (1919 р.н.), тодішній вчителці біології сільської середньої школи. Дружину під час окупації в 1943 році гітлерівці насильно вивозять до фашистської Німеччини, де вона тяжко працює на шкіро-переробній фабриці. Тільки після Перемоги, влітку 1945-го, Єфросинія повертається до рідного села і до школи, де до самої пенсії працює викладачем географії. Живуть вони по квартирах у Понорниці та в авдіївькій хаті, котру перед самою війною купила та подарувала молодятам тітка дружини. В 1948 році у них народжується донька Валентина, а в 1960 – Тамара.

/Files/images/adamchik/avdvka/ЛюдаГригПроня.jpgЗ вересня 1946 року завідує Райсільгоспвідділом Понорницького району. В листопаді цього ж року направляється на річні курси підвищення кваліфікації при Київському сільсько-господарському інституті. Отримавши ще один диплом агронома в серпні 1947-го вертається на старе місце роботи. З жовтня 1953-го рік працює 3-м секретарем райкому партії, а потім 5 років на посаді голови Понорницького райвиконкому. Усі ці роки він являється куратором зони Авдіївської МТС.

Тож неспроста в жовтні 1959 року його одноголосно вибирають головою Авдіївського колгоспу «Прогрес». В ті “адміністративно-реформаторські» часи як село так і колгосп спочатку переходять на два роки із розформованого в 1963 році Понорницького району до Новгород-Сіверського, а з лютого місяця 1965 року – до відновленого Сосницького району.

Ось як представлена (з деякими змінами та скороченнями тексту) тодішня післявоєнна Авдіївка в нарисі авдіївчан Балабатька В.П. та Короткої Н.М. окремого тому «Історія міст і сіл Української РСР: Чернігівська область» за 1972 рік:

…До 1949 року в колгоспах збудували три конюшні, корівник, два свинарники. В 1950 році стала до ладу колгоспна електростанція, а ще через рік завершено електрифікацію села.
В 1950 році артіль «Веселий гай» та господарство “Перемога» об’єднуються в колгосп «Прогрес». Через три роки до нього приєдналася артіль ім. Петровського з сусіднього села Лузиків.

Колгосп «Прогрес», який у 1959 році очолив досвідчений спеціаліст сільського господарства, майбутній делегат XXII з’їзду партії, орденоносець Г. Є. Адамчик, став великим багатогалузевим господарством. За ним закріплено 6681 га сільськогосподарських угідь, у т. ч. орної землі — 2291 га, 940 га сіножатей, 498 га пасовиськ.

Правління колгоспу взяло курс на підвищення культури землеробства. Було збільшено внесення в грунт місцевих і мінеральних добрив, підвищено рівень механізації всіх робіт, застосовувалася правильна агротехніка. Все це сприяло підвищенню врожайності сільськогосподарських культур. У 1970 році хлібороби виростили зернових по 19 цнт з гектара, в т. ч. озимої пшениці — 26 цнт, картоплі — 122 цнт. В результаті осушення боліт значно розширено посівні площі, проведено також роботи щодо поліпшення лук і пасовищ. На основі розробки торфовищ створено справжню фабрику місцевих добрив. Вжиті заходи дали можливість колгоспу значно перевиконати восьмий п’ятирічний план виробництва й продажу державі сільськогосподарських продуктів. Валовий збір зерна за п’ятирічку становив 90 271 цнт, картоплі — 260 484 цнт, м’яса — 10 429 цнт, молока — 43 770 цнт. План продажу державі зерна було виконано на 113 проц., картоплі—на 162 проц., м’яса — на 128процентів.
Зміцнення економіки колгоспу дає можливість все більше коштів витрачати на капітальне будівництво й придбання сільськогосподарської техніки. В 1971 році колгосп мав 21 трактор, 14комбайнів, 14 вантажних автомашин, велику кількість причепних сільськогосподарських машин. Протягом 1950—1970 рр. у колгоспі споруджено 7 добротних корівників, 9 телятників і свинарників, 6 зерносховищ. Розширенню будівництва сприяв власний цегельний завод, побудований Авдіївською МТС в 1951 році і куплений колгоспом 1956 року. Підприємство щороку випускає 500 тис. штук цегли.
Рік у рік упорядковується й красивішає Авдіївка — виросли нові квартали житлових будинків. У 1961—1970 рр. споруджено будинок культури на 400 місць, сільмаг, контору колгоспу, їдальню, нові приміщення «Сільгосптехніки», інкубаційно-птахівничої та автобусної станцій, закінчується будівництво великої двоповерхової середньої школи. Протягом восьмої п’ятирічки майже всі хлібороби села поліпшили свої житлові умови. Авдіївка має регулярне автобусне сполучення з районним та обласним центрами. В селі налічується 14 торговельних одиниць, швейна майстерня./Files/images/adamchik/IMG_4240.JPG
Значного розвитку набули охорона здоров’я й освіта. В селі працює дільнична лікарня, два медпункти. Медпрацівники ведуть велику профілактичну роботу, завдяки чому значно скоротилася смертність населення, особливо дітей. В Авдіївській середній школі налічується 582 учні й 35 учителів. Учні самі обладнали ленінську кімнату, де проводяться тематичні вечори, читацькі конференції, комсомольські й піонерські збори, зустрічі з ветеранами Великої Вітчизняної війни, учасниками партизанського руху, передовиками колгоспу. Цікава й змістовна робота ведеться щодо вивчення історії рідного краю. Учні збирають матеріал про односельців — учасників Великої Вітчизняної війни, листуються з партизанами-ковпаківцями тощо. Члени шкільного історичного гуртка виступили ініціаторами створення народного краєзнавчого музею. Вони зібрали понад 1000 експонатів, що розповідають про минуле й сучасне Авдіївки.
/Files/images/adamchik/avdvka/IMG_4328.JPGВ селі працюють будинок культури, три бібліотеки, два клуби./Files/images/adamchik/КонтораСільРада.jpg Асигнування держави на соціально-культурні заходи протягом восьмої п’ятирічки зросли з 13,5 тис. крб. до 29 тис. карбованців.
Велику багатогранну роботу проводить Авдіївська сільська Рада, до якої в 1971 році обрано 62 депутати — кращих людей села, передовиків виробництва, в т. ч. 38 колгоспників, 8 робітників, .16 службовців. При сільраді працює 5 постійних комісій: сільськогосподарська, культурно-побутова, соціалістичної законності й охорони природи, фінансово-бюджетна, комісія в справах молоді, через які сільрада керує економічним та культурним життям села. Для зміцнення соціалістичної законності створено два товариські суди, три добровільні народні дружини, групи народного контролю. У своїй роботі сільрада спирається на широкий актив — працюють вуличні комітети, створено депутатські пости тощо.
Нові, значні завдання постали перед хліборобами Авдіївки в дев’ятій п’ятирічці. До 1975 року буде споруджено 5 нових типових приміщень для великої рогатої худоби, де будуть механізовані всі трудомісткі процеси, зерносховище, павільйон побутового обслуговування, цех безалкогольних напоїв, кілька торговельних підприємств. У центрі села виросте двоповерхове приміщення сільради й правління колгоспу. Збільшаться врожаї сільськогосподарських культур, зокрема зернових — до 19,5 цнт з гектара, в т. ч. озимої пшениці— до 24,5 цнт, картоплі — до 145 цнт, льону-волокна — до 7 цнт з гектара…

Не зважаючи на неймовірну зайнятість на протязі 1961-1967 років, без відриву від колгоспного виробництва і громадських справ, навчається в сільськогосподарській академії, отримавши після навчання фах вченого-агронома. В 1961 році Григорій Єрмолайович представляє Чернігівщину в роботі XXII партійного з’їзду. Постійно виконує депутатські обов’язки на різних рівнях влади.

/Files/images/adamchik/З дідусем та братами1974.jpgЗа високі досягнення в професіональній діяльності та громадську роботу, уже на трудовому фронті , разом з багатьма авдіївцями, отримує орден Леніна, орден Трудового Червоного Прапора, два ордени «Знак Пошани», медалі, подяки тощо.

/Files/images/adamchik/Адамчик у школі.jpgНа 66-му році життя «невелика група товаришів, турбуючись за стан здоров’я» відомого ветерана війни та праці, в самому кінці 1985 року «допомогають за власним бажанням» покинути успішне головування в колгоспі та піти на заслужену давним-давно пенсію. Невгамовний Григорій Єрмолайович продовжує зустрічатись з колгоспниками, постійно навідується до колгоспних виробничих підрозділів, контори і сільської Ради, школи та сільських медичних закладів; відвідує дорогі серцю краєзнавчий музей, бібліотеку та будинок культури. І, звичайно ж, не мовчить, коли колгосп-мільйонер штучно доводять до банкрутства, а потім за безцінь «прифатизують» нажите десятиліттями тяжкої людської праці суспільне майно. На привеликий жаль, це стало практично державною программою переходу на «базарну економіку», тож щось подіяти проти такого свавілля, тим більше «в одиночку», було неможливо.

2 квітня 1997 року перестало битися серце відважного воїна, чесного і /Files/images/adamchik/Могила1.jpgвідданого селянській справі працівника-хлібороба, справедливого керівника, відомого політичного діяча, коханого чоловіка, батька та дідуся. З «Адамчикової хати» до недалекого кладовища проводили його в останню дорогу сотні авдіївчан. І лише невеликий некролог від «групи товаришів» у районній газеті. Та ще через 15 років після смерті була опублікована в «районці» маленька статейка-реквієм. Ще при житті деякі «мужі сільського та не тільки районного масштабу» зробили все можливе, щоб про видатного господарника не згадували в пресі, не вінчували його бойових і трудових подвигів (хоча цієї помпезності і сам Григорій Єрмолайович при житті не схвалював і не любив). То ж і не дивно, що за останні три десятки років «забули» де і коли він народився, що зробив, коли помер тощо.

/Files/images/adamchik/IMG_4290.JPGА «Адамчикова хата», хоч і з розбитими вікнами, продірявленою і проржавленою покрівлею, заросла бур’янами та диким виноградом, продовжує стояти в самому центрі великого і багатого села, нагадуючи нам про поразки і перемоги минувшини, нестабільність та жорстокість сьогодення, невизначеність перспективи майбуття.

/Files/images/adamchik/ДінастіяСібільових.jpgЧи ж не наступив час віддати сьогодні належну шану нашому «забутому» покійному земляку-сахутівцю, знаменитому авдіївцю, відважному воїну і прославленому хліборобу, державному і партійному діячеві, вимогливому і справедливому керівникові, прекрасному сім’янину і просто ЛЮДИНІ минулої епохи, котрій в ці зимові дні, 1 січня 2019 року виповнилось би 100 років. Як би було прємно і справедливо, щоб керманичі та бізнесмени села і району запросили усіх нащадків великого Адамчикового роду до Авдіївського будинку культури «імені Адамчика Г.Є.» на урочистості, присвячені 100-літньому ЮВІЛЕЮ Григорія Єрмолайовича; усі разом відкрили меморіальну дошку на будинку сільської ради чи школи; доповнили його мармуровим портретом Алею визначних людей Сосниччини у райцентрі, або ж райрадою прийняли рішення про присвоєння йому звання "Почесний громадянин Сосниччини" (посмертно). Чому б не відродити в Авдіївці колись один з найкращих сільських краєзнавчих музеїв України і створити в ньому таку експозицію про колишнього фронтовика та голову колгоспу, якій би позаздрили та повторили у себе музеї Сосниці та Корюківки, Чернігова і Києва. А літописцям районів і сіл зібрати всі наявні та архівні матеріали для видання повної біографії, нарису чи книги про життя та діяльність видатної постаті наших районів, області та всієї України – Адамчика Григорія Єрмолайовича.

Це потрібно не мертвим – це потрібно живим!

22 грудня 2018 року. Київ. Володимир Ф. Середа
Кiлькiсть переглядiв: 69

Коментарi