Тютюнниця

Село Тютюнниця – центр старостинського округу Корюківської ОТГ, до якого ще належать села Костючки, Кугуки, Самсонівка, Сахутівка. Тютюнниця розташована за 7 км від райцентру біля. Через село проходить автотраса Чернігів-Мена-Корюківка-Семенівка.

Народження цього поселення можна виводити від 1716 року, коли на землях села Домишлин (Домашлин) бунчуковим товаришем Василем Полоницьким була поселена слобода Михайлівка. Названа була так на честь одного з синів Полоницького. У ряді публікацій згадувалося, що село заснували у ІІ пол. XVII ст. За переказами (свідчення Матюхи Федора Михайловича, 1880 р. н.) воно з’явилося на початку ХІХ ст. Засновником його вважався пан Тютюнник. Згадується річка Лукавець, яка у 60-х рр. ХХ ст. більше нагадувала струмок. За матеріалами зібраними службовцем Андрієм Павловичем Душком (1904-1986) у слободі було 12 окремих садиб першопоселенців. Ці садиби мали власні назви – Кротівщина, Деркачі, Лобан, Романьки, Писарівка, Солодівщина, Бишаки, Матросівщина, Деркачі, Солоха, Кравченок.
Вперше у документах населений пункт згадується в часи проведення Генерального слідства про маєтності проведеного за гетьмана Д. Апостола, як слобідка Михайлівка, вона ж Тютюнниківська. У 1730 р. там значилося 14 дворів. Власної церкви тут не було до початку ХХ ст. і слобода належала до домашлинського приходу. За ревізією Чернігівського полку 1732 р. дворів залишилося 10. З них 3 малогрунтові – Василя Сомомяника, Олексія Плаксаченка, Миколи Дорошенка; 7 «нищіх и весма убогих» - Максима Ковшара, Андрія Лук’яненка, Петра Клопаченка, Олексія Авраменка, Якима Смяцького, Федора Кужилки, Осипа Залецького. Також у слободі знаходилися будинки священика та паламаря, певно домашлинських, школа, двір приїжджий ченців макошинського монастиря та їх шинок. По смерті В. Полоницького слободу поділили його сини – військовий товариш Василь та бунчуковий товариш Володимир Полоницькі. У 1749 р. Василь Полоницький продає слободу Тимофію Сенюті.
На 1768 р. слобода Тютюнникова також перебувала у власності чернігівського полкового судді Тимофія Сенюти. У слободі було 9 дворів. За описом 1779-1781 рр. значиться «Сотни Менской Слобода Тютюнникова, владения судьи полкового Сенюты. От села Киселіовки в 10 верстах… . положение имеет на ровном положистом месте, в небольших чагарниках, по дороге проселочной при болоте, именуемом Лукавце. В ней подданических 14 дворов 15 хат.». Поруч згадується хутір Киселівської сотні виборного козака Лавріна Тютюнника, де був двір самого господаря і 2 бездвірні хати підсусідків. Сенюта помер 1780 р. і Тютюнниця перейшла до його зятя – підполковника Григорія Петровича Троцького (донька Катерина померла 1780 р.) та онуків, які стали іменуватися Троцькими-Сенютовичами. Під час війни нападу Наполеона на Росію заохочувані чутками про волю, яку дасть цар кріпакам-ополченцям, дехто з тютюнницьких селян вступив до ополчення Сосницького повіту. Це Васько Іван, Костопад Тимофій, Лобани Тихін, Кузьма, Павло, Смецький Андрій. Щоб стати ополченцями, їм потрібно було отримати дозвіл від своїх панів – майора Микити Троцького та сина поручика Миколи Троцького. Микола Григорович Троцький-Сенютович (бл. 1770-до 1821) пішов у відставку майором, далі служив у Сосниці повітовим підкоморієм. Проживав у с. Низківка. На 1810 р. проживало 128 осіб, а в 1836 р. кількість жителів зменшилася до 104 осіб (20 дворів). У 1859 р. тут було усього 16 дворів з 156 жителями. Напередодні відміни кріпосного права тютюнницькі землі належали кільком землевласникам. Штабс-капітану Платону Остаповичу Вержбицькому належало 8 ревізьких душ і 55 десятин землі, майору Якову Трохимовичу Петровському – 2 душі і незначну кількість землі, Михайлу Петровичу Троцькому-Сенютовичу – 4 душі і 108 десятин. Далекий родич останнього - підпоручик Микола Іванович Троцький мав 11 душ і 121 десятину. Як бачимо, все це були дрібні поміщики. Після реформи за поміщиками залишилося менше землі, оскільки частина перейшла в наділ селянам. У Вержбицького залишилося 18, у Петровського у 5 селах в т. ч. і Тютюнниці – 52 десятини. З’являються нові поміщики – колезький реєстратор Тарас Крот (40 десятин) і Катерина Крот (25 десятин). Крот був жителем села Ольшаного. На 95 ревізьких душ Тютюнниці припадало 659,5 десятин придатної та 74 десятини непридатної землі. Під садибами перебувало 61,5 десятини, під ріллею – 307, під сіножатями – 196, під лісом – 169 десятин. Врожайність землі залишалося низькою – сам-два. Як тягло використовували 32 коня та 26 волів. Традиційним заняттям селян залишалося виробництво на продаж дерев’яного посуду.За статистичними відомостями 1872 р. сільце належало до Олександрівської волості Сосницького повіту. Згадуються землевласники Троцький, Петровський та московський купець Шубін. Населення – державні селяни, колишні кріпаки та інші проживало у 33 дворах (195 чол.). Жителі дєрєвні Слобода Тютюнницька займалися землеробством і, частково, виробництвом саней. У господарствах утримувалося 22 коней, 98 корів, волів, телят, 53 вівці та 32 свині. Звіт підписали домашлинський священик Іван Городинський, олександрівський волосний старшина Снітка та місцевий староста Данило Биша. З селян довгий час лише Іван Дмитрович Смецький знав грамоту. Куток де він проживав прозвали Писарівкою, бо виконував обов’язки писаря, міг для односельців написати чи прочитати листа або якийсь документ. Потім почали наймати дячка з Домашлина для навчання дітей грамоті. Для проведення занять наймали хату в одного з селян. Вчителю платили в складчину 10 рублів на місяць. З 1870 р. у Тютюнниці мешкав єврей Борух Хайкін з родиною. Виходець з міщан Могилівської губернії, він мешкав з дружиною та доньками у орендованому будинку, що належав дворянину Віктору Троцькому. Родина жила з домашнього господарства. На 1892 р. кількість дворів у Тютюнниці зросла до 59 (319 чол.). За Всеросійським переписом 1897 р. кількість дворів залишилася сталося, а кількість жителів зросла до 364 осіб. Через малоземелля багато селян сезонно працювали на Корюківських цукрових заводах, наймалися на роботу до заможних жителів Олександрівки, Киселівки, навіть до німецьких колоністів в районі Бахмача. На початку ХХ ст. значний земельний масив у 94 десятини ще належав Остапу Кроту – сину дворянина Тараса Крота. Як син особистого дворянина він мав лише звання почесного громадянина (проміжний стан між купцями і дворянами), оскільки особисте дворянство в спадок не передавалося. Як землевласник згадується Будштедт. Жителі сіл Ольшаного, Волинки купили у нього землю в урочищі Вовча березина і поселили хутір Бушкетівку. Переселенці носили прізвища Макаренко, Малиш, Рудя. Хутір проіснував до середини 60-х років ХХ ст. Охороною здоров’я та освітою в краї опікувалося земство. Жителі Тютюнниці та сусідніх поселень могли звертатися за медичною допомогою до фельдшера в містечку Олександрівці та лікаря в містечку Синявка. В останньому ж була і невелика земська лікарня. Проводилася вакцинація віспи. Найбільш поширеними хворобами у 1902 р. були грип та кашлюк. У 1910 р. громада звела дерев’яну церкву св. Феодосія Чернігівського. За свідченнями деяких старожилів приміщення купили у селі Чепелів. На утримання церкви виділялася земля, що раніше належала домашлинському храму. За радянських часів церква припинила роботу. Також у 1910 р. у новозбудованому типовому приміщенні почала роботу земська початкова однокомплектна школа. На будівництво навчального закладу земство витратило 1200 рублів. На 1 серпня 1910 р. ця школа, як і ряд інших по Сосницькому повіту, ще не були готові до прийому учнів. Шкільна садиба займала невелику територію у 300 квадратних сажнів (0,13 га). На 1 січня 1917 р. там навчалося 48 учнів. Попечителем закладу був дворянин Григорій Васильович Крот. З самого початку вчителювала випускниця гімназії Сахута Анастасія Федотівна з Сахутиного хутора. Через кілька років вона ще почала викладати Закон Божий, що повинен був робити священик. Анастасія Федотівна була дуже обдарованою людиною. Закінчила Жуклянську другокласну вчительську школу. На неї звернули увагу члени земської управи і допомогли вступити до гімназії. Щоб вивчити доньку, батькові довелося продати трохи землі. Навчання в гімназії коштувало недешево, особливо для дівчат. Рік навчання обходився у близько 280 рублів (разом з купівлею форми, харчуванням і квартирою). Вчителька мешкала у шкільній квартирі на 2 кімнати. Вона активно займалася і позакласною роботою. Зокрема, провела у школі захід до дня народження Шевченка, що тоді заборонялося. Влаштовувала новорічну ялинку. За вшановування Шевченка хтось доніс на вчительку, але сільська влада не підтримала доносу. З початком І Світової війни до війська мобілізували 50 жителів Тютюнниці. За кілька років загинуло 7, а до полону потрапило 12 чоловік. На корюківських заводах працювали полонені солдати-чехи з австро-угорської армії. Двоє з них – Матушка Карл і Щепотка Станіслав потім назавжди осіли в Тютюнниці і створили родини. За краєзнавчими матеріалами до 1917 р. 500 десятин належали 5 селянським господарствам. Так Биша Іван Єсипович мав 130 десятин. 145 господарствам належало 1500 десятин. Для продажу вирощували тютюн, інші технічні культури. За статистичними даними у Тютюнниці у 1917 р. було 114 дворів із 626 мешканцями. Після падіння царської влади у селі створили виконком, до складу якого увійшов і священик Василь Кубрак. За його ініціатививою створили споживче товариство на чолі з Смецьким Леонтієм Трохимовичем, а священик у ньому став рахівником. Створення товариства однак мало допомогло в організації торгівлі, бо насувалися важкі часи. У 1918 р. у школі організували товариство «Просвіта». Також організували хор із 40 учасників. Організаторами радянської влади у селі були Биша Кирило Якович, Смецький Гаврило Потапович, Матюха Петро Маркович, Карпенко Степан Созонтович, Соломенник Петро Михайлович. Першим головою сільради обрали колишнього робітника цукрового заводу Охріменка Юхима Євменовича. Згодом голови постійно переобиралися, бо ця робота не оплачувалася та ще й тривала війна. Першим у компартію вступив Лобанов Іван Євдокимович, першими комсомольцями були Лобанов Захар Євдокимович, Бистревський Андрій Григорович, Матюха Борис Семенович. Через розруху закрилася кооперативна крамниця. Населення хворіло на різні інфекційні хвороби, зокрема на тиф; почалася цинга. Значно зросла смертність. На 1920 р. за громадою було стільки ж землі як і в середині ХІХ ст. Дещо збільшилася кількість землі під присадибними ділянками та ріллею завдяки збільшенню жителів, проте зменшилася площа лісу та сіножатей. Громада утримувала секретаря і рахівника. Створили комнезам, який очолив Матюха Петро Маркович. При комнезамі діяла земельна комісія для наділення бідняків землею. Для бідних тютюнницьких земель була встановлена норма: 12 десятин на родину з 6 душ та по 1,5 десятини на кожну душу зверх норми. Лишки відбиралися. Між 40 найбіднішими господарями було розподілено 100 десятин землі. На 1919 р. 4 вчителі у всіх трьох класах на 4 комплекти навчали 67 учнів. Василькович Анастасія Федотівна (28 років), Лисянська Людмила Іванівна (19 років), Яковенко Тетяна Дмитрівна (30 років) закінчили гімназію, а Савенко Михайло Анатолійович (27 років) – учительську школу. Напевно, вчителька Сахута вийшла заміж і змінила прізвище. За обстеженням 1919 р. школа знаходилася у задовільному стані. При школі були сарай і погріб, також маленька бібліотека для учнів. Приміщення опалювалося руськими пічками. Дах протікав, підлога мала щілини. Підлога в школі милася 2 рази на місяць. Останній медичний огляд проводився олександрівським фельдшером ще у 1916 р. Більшість учнів були щеплені від віспи. Кілька учнів хворіли на кір та коросту. На квітень 1920 р. вже 5 вчителів навчали 131 учня. У 1921-22 н. р. працювали вчителі Покровський Михайло Андрійович, Вантюк Михайло Васильович, Васильковичі Анастасія Федотівна та Роман Федорович, Савенко Михайло, Богдан Петро Кирилович. Надзвичайно пізно приступили до занять у 1922-23 н. р. – 24 листопада. Навчатися залишилося тільки 28 учнів, з них лише 1 дівчинка. Відповідно до двох зменшилася кількість вчителів. З 1923 р. Тютюнниця стала частиною Корюківського району. За 7 років від початку революції кількість дворів зросла на 20, а жителів всього на 35. У селі працювали ремісники-кустарі: 5 кравців, 2 шевці, чинбар, що вичиняв шкіри та олійник. Наново створили кооператив і відкрили крамницю. Покращало життя – стало більше хліба, промислових товарів. Щоправда, хліб значно здешевів: за 100 пудів (1638 кг) жита можна було купити поганенького коня. На 1927 р. по сільраді (Тютюнниця і Костючки) нараховувалося 220 дворів з 1180 душами населення. У господарствах утримували 270 коней, 417 голів великої рогатої худоби, 576 овець і 437 свиней. 512 гектарів ріллі переважно засівалися житом і гречкою.У 1932 р. у Тютюнниці організовано колгосп «Ленінський шлях» (голова у 1934 р. Лобанов Григорій Ларіонович). Спочатку він об’єднував 38 господарств. У колгоспі на початку 1933 р. були тенденції, щоб бідноту не приймати, інакше погіршиться економічний стан колгоспу. Наприклад, прийняли до січня 4 господарства, а кількість землі не збільшилася. Попутно, за наказом згори, велася боротьба з «куркулями», які працювали у колгоспах. У Тютюнниці до списку куркулів потрапив Василець Макар. До 1935 р. колективізацію, в основному було завершено. Колгоспними стали 79% дворів із 75% землі. Це був одним з найнижчих показників по району. Проте колгоспи сільради рахувалися в районі серед кращих. На території села проживали члени підпільної організації «Вільне козацтво», викритої у 1931 р.За офіційними даними від голоду у 1933 р. померли 45-річний Матюха Іван Денисович, 3-річний Матюха Григорій Васильович. Сільську раду з жовтня 1934 р. очолив робітник Ковенко Семен Пилипович. Споживчим товариством керував Радченко Трохим . У 1935 р. у школі працювали Романенко П. І., Подтергер Ю. П., Бойко І. В., Стайна А. П., Довгий І. В. Школа отримує статус неповної середньої з семирічним терміном навчання. Директором призначено Подтергера Юрія Прохоровича. До того школа була початковою, завідував випускник технікуму комсомолець Устименко (1910 р. н.). Під час масових репресій були арештовані і ув’язнені вчитель Ромащенко, Рудя Михайло Андрійович, Деркач Гнат Тимофійович. Колишнього дворянина Г. В. Крота (1870 р. н.) у 1932 р. відправили у заслання на Північ на 3 роки. Брати Биші Олексій та Юхим Васильовичі були засуджені до вищої міри покарання. Їхній брат Мина, що працював конюхом у Корюківці отримав 10 років таборів. Попередньо, у 1935 р. господарство Юхима Биші було розпродане за борги через несплату податків. Як одноосібник він мав досить міцне господарство: 8 га землі, молотарку, віялку, соломорізку, двох коней та двох корів. Також до розстрілу засудили Бабича Якова Мартиновича (1881 р. н.) і військового Деркача Максима Захаровича (1903 р. н.).Напередодні війни у Тютюнниці проживало 487 чоловік. Перед окупацією весь колгоспний урожай і худобу, що залишилася, розібрали по дворах. На початку вересня 1941 р. в село вступила невелика німецька військова частина, яка незабаром рушила до Низківки. З початку окупації фактично ніякої влади не було. Лише 12 грудня 1941 р. призначено старостою Деркача Кирила Платоновича (1903 р. н.). Сформовано поліцейський відділок на чолі із старшим поліцейським Бібою Григорієм Терентійовичем (1914 р. н.). Крім нього до поліції записалося 14 чоловік. Кілька поліцейських загинуло під час облав на партизанів. Створити сільськогосподарську общину так і не змусили. Селяни працювали одноосібно.На примусові роботи до Німеччини вивезли 9 чоловік. Двоє дівчат залишилися на чужині – одна вийшла заміж за поляка, інша за француза. 19 вересня 1943 р. у селі вже стояв підрозділ 15 стрілецької дивізії 61-ї армії. Ця ж дивізія зайняли Кугуки і Самсонівку. 22 вересня у Тютюнниці базувався 533-й ІПТАП (винищувально-протитанковий артилерійський полк). У війні з нацистами приймали участь 224 жителі села, з них 135 загинули. 79 чоловік удостоєні орденів і медалей. Гвардії капітан Бистревський Андрій Григорович (1910 р. н.) був удостоєний орденів Олександра Невського, Бойового Червоного прапора, двох орденів Вітчизняної війни ІІ ступеня, лейтенант Кириченко Григорій Андрійович (1918 р. н.) – Вітчизняної війни і Червоної зірки. Двоє чоловік з села пішло у партизани. У 1971 р. у пам'ять про загиблих встановлено обеліск. У 1973 р. встановили пам’ятний знак на могилі 4-х радянських воїнів, що загинули у вересні 1943 р. У повоєнний час проводилося об’єднання малопотужних колгоспів. Так, у 1953 р. об’єднали колгоспи Тютюнниці і Костючків в один під назвою ім. Калініна. У 1958 р. до нього приєднали господарство хутора Кугуки. У 1955 р. Тютюнницю електрифікували, а у 1958 р. провели радіофікацію. Ще у 1949 р. біля східної околиці села проклали вузькоколійку, по якій возили торф з Киселівки на фабрику техпаперів. Після розформування Корюківського району Тютюнницю включили до Менського, а потім до Щорського району. На 1963 р. у селі проживало 563 особи у 183 дворах. Тричі на день через Тютюнницю курсували автобуси на Чернігів з Холмів, Рибинська, Перелюба. У1963 р. актив села підготував анкети-довідки по історії населених пунктів сільради. До 1963 р. у Бушкетівці лишилося всього 5 дворів, яким запропонували переселитися у Тютюнницю. Через 2 роки сільця не стало. В колгоспі утримували 578 голів ВРХ, в т. ч. 224 корови, 511 свиней, 289 овець. Господарство мало власну техніку – 8 тракторів, 3 комбайни, силосного комбайна, жатку, косарку, 4 автомашини. Було збудовано 3 корівника, телятник, свинарник, вівчарню, гараж, кормокухню, льоносушарку, млин, зерносклад, пилораму тощо. У школі побудовано приміщення на 2 класні кімнати. У 1962 р. збудували медпункт. Також побудували новий магазин. У 1965 р. колишню церкву переобладнали під клуб з бібліотекою. Церковні предмети перевезли до м. Щорс. Переважно жителі Тютюнниці працювали у колгоспі (275 чол.); було 22 робітники та 13 службовців. У особистих господарствах утримувалося 6 мотоциклів, 257 велосипедів. 105 радіоприймачів, 2 телевізори. У 1967 р. село знову відійшло до Корюківського району. До сільської ради включили села Сахутівку і Самсонівку. У 1970 р. у селі проживало 485 чоловік у 171 дворі. Більшість мешканців працювали у колгоспі ім. Калініна. Сільгосппідприємство мало 3052 га угідь, в т. ч. 1119 га ріллі; спеціалізувалося на вирощуванні зернових і технічних культур. У скотарстві головним напрямком було м'ясо-молочне тваринництво. 27 колгоспників за сумлінну працю були нагороджені орденами і медалями. У восьмирічній школі 10 вчителів навчали 108 учнів. Культурний відпочинок забезпечували клуб та бібліотека. Працював фельдшерсько-акушерський пункт. У школі тривалий час працювали вчителі-фронтовики Хомко Іван Іларіонович (1926-2006), Кириченко Григорій Андрійович, Лобанов Захар Євдокимович. Лобанов та Хомко, крім того, були ще директорами школи. Уродженець села Петрова слобода Іван Іларіонович Хомко служив у війську з 1943 до 1950 рр., приймав участь у війні з Японією. Старшина Хомко був нагороджений кількома медалями. У 1958 р. закінчив Полтавський педінститут за спеціальністю «історія та російська філологія». Директором школи працював з 1961 р. до виходу на пенсію. Мав звання відмінника освіти. У 1974 р. колгосп приєднали до сахутівського на правах відділку. На 1989 р. село мало 309 жителів. У 1987 р. збудували двоповерхове приміщення сільської ради. Працювали відділення колгоспу ім. Т. Г. Шевченка, споживче товариство, магазини, 8-річна школа, клуб, бібліотека, відділення зв’язку, ФАП. Посади голів сільради в різний час обіймали Смецький Дем’ян Андрійович, Костеша Павло, Биша Анатолій Іванович, Кириченко Антон Григорович, Карпенко Степан Іванович, Лобанов Володимир Захарович. Тривалий час посаду сільського голови обіймав Кучеренко Леонід Анатолійович, який нині виконує обов’язки старости. У 1991 р. відділок колгоспу був реорганізований у підсобне господарство Корюківської фабрики господарчих виробів. Наступного року на його базі створили колективне господарство «Нива». Збудували контору КСП у центрі села, почалось будівництво житлових будинків. У 1994 р. відбулася нова реорганізація, виникло дочірнє підприємство Корюківського райагропостачу. 2003 року це підприємство ліквідували. Земельний пай для колишніх колгоспників виділяли по 4 гектари на особу. Майно ж фактично було розграбовано, як це сталося в багатьох колишніх КСП. У різний час сільгосппідприємством керували Соломенник Леонтій Лукич, Матюха Дмитро Дмитрович, Лобанов Андрій Євдокимович, Макаренко Дмитро Юхимович, Савенко Володимир Євстафійович, Шкурко, Охріменко Захар Федорович, Мірошниченко Павло Іванович, Батуренко Олексій Григорович, Івахненко Віктор Миколайович. У подальшому кількість жителів буде поступово зменшуватися. На 2001 р. проживало 269, у 2009 р. - 204 осіб. На 2015 р. у селі було зареєстровано 190 чоловік, ще 17 жили без реєстрації. На 1 січня 2019 р. офіційно було зареєстровано 230 осіб, фактично проживали 194 особи. З 2000 р. у селі відновлено богослужіння. Потім під храм було виділено сільський клуб, а сам клуб перевели до головного корпусу колишньої школи. Служити тепер приїздить священик з Мени. У шкільному приміщенні містилася і сільська бібліотека, яку закрили навесні 2019 р. клуб поки що теж не діє. Тютюнницька ЗОШ І-ІІ ст. припинила роботу з вересня 2003 р. У 2019 р. припинило роботу Тютюнницьке споживче товариство. Єдиний магазин належить приватнику. В Тютюнниці народився Лущик Микола Григорович (1976-2014), учасник війни на сході України, посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ-го ступеня.
Науменко Андрій Миколайович – науковий співробітник Корюківського історичного музею.
Кiлькiсть переглядiв: 394

Коментарi