Верхолісся

.Село розташоване за 14 км від районного центру і за 2 км від центру сільської ради. Через село протікає річка Мена - права притока Десни. В давнину вона мала ширину 25-50 м. і глибину 8-14 м., була судноплавною. На цих землях були ліси. Під лісом при витоку річки Мени почали селитися люди. Звідси і походить і назва поселення – Верхолісся.

Верхолісся є одним з найстаріших сіл Корюківського району. Вперше згадується у 1620 р. як сільце Старі Верхоліси у переліку 11 сіл колишнього Чернігівського уїзду Московської держави, що вціліли під час польської навали. Можливо воно виникло у XVI ст. 28 квітня 1623 р. Старі Верхоліси були надані королем Сигізмундом ІІІ за службу шляхтичу Станіславу Зелінському. Потім сільце від нього у 1635 р. перейшло до чернігівського урядника Криштофа Муховецького. Тоді ж воєвода чернігівський Мартин Калиновський отримав право на випалювання лісових товарів терміном на 2 роки. У Муховецького сільце у 1636 р. придбав православний магнат – королівський ротмістр і новгород-сіверський хорунжий Миколай Кисіль. За подимним тарифом 1638 року тут уже було 29 димів-дворів. Населення довгий час традиційно займалося бортництвом. У чернігівських маєтках Киселів селяни відробляли панщини 3 дні на тиждень, додатково платили натуральну данину зерном і птицею, возили дрова. Згодом як власник згадується Михайло Ясликовський, який у 1646 р. тестаментом (заповітом) уступив маєтність дружині Олені Ходиці.

В часи Визвольної війни населення Менської волості масово покозачується. Верхоліся перебувало у складі Киселівської сотні Чернігівського полку. Місцеві козаки утворювали окремий курінь. Селян-бортників на 1666 р. залишається тільки 4 двори. Це Тит Мариненко, Клим Лихопудов, Лаврін Лашков та Іван Биченко. Деякі прізвища подані за російським правописом. Коней та волів у них не було. За рік бортники платили податку півтора пуди меду. На річці Мена стояв млин на одне коло міщанина з Мени Федора Козіна. За Мазепи посполиті кількох сотень Чернігівського полку в т. ч. і Киселівської платили тютюнову данину в розмірі 1-3 гривень, в залежності від засіяної площі.

Тривалий час Верхолісся належало на гетьманську булаву. У 1689 р. універсал на сільце отримав значний військовий товариш Андрій Дорошенко (пом. після 1709 р.) – молодший брат гетьмана Правобережної України Петра Дорошенка. На Правобережжі обіймав недовгий час посаду паволоцького полковника, призначався наказним гетьманом. На Лівобережжі А. Дорошенку було надано кілька невеликих сіл. Після його смерті верхолісський маєток (10 дворів грунтових селян та 13 городників) перейшов до сина – волинського сотника Василя Дорошенка (пом. після 1732 р.). Потім належало доньці останнього Олені і зятю – військовому товаришу Кирилу Лукашевичу.

Верхолісся згадується і під час проведення присяги 1718 р. царевичу Петру. У Чернігові присягали отамани городовий Лаврін Борисович та курінний Сидір Лихопуд, козаки Андрій Зубаха, Юско Коляда, Яким Крук, Павло Штирхун, Михайло Тищенко, Сидір Лукашенко, Василь Козел. Вдома присягали козаки Кіндрат Тищенко, Семен Мотлох, Яким Лихопуд, Самійло Ясинський, Іван Паляниця, Іван Бичок, Федір Лихопуд, Фесько Снитка, Остап Хмаренко, Василь Шумський, Давид Заяць, Тимофій Матвієнко, Захар Разумійченко, Андрій Лузан, Кузьма Тимофійович, Йосип Мороз, Іван Кривоніс, Овсій Науменко. Окремим списком присягали селяни – війт (староста) Хома Кошіль, Дмитро Матюшенко, Андрій Скоробагатенко, Грицько Охріменко, Іван Зражун, Тишко Ранюк, Савка Костеш, Іван Абакуменко, Мина Білодід, Федір Михаленко, Павло Сергієнко, Яків Бадуненко, Грицько Денисенко, Іван Жоров, Іван Романенко. Всього маємо 27 козаків і 15 посполитих, відповідно кількості дворів. Ніхто з вищевказаних не знав грамоту.

За полковою ревізією 1732 р. з 20 селянських дворів ( за 2 роки до того їх було 25) 6 були грунтовими, 5 малогрунтовими, а решта «нищими». У селян жило двоє підсусідків. Значним було і майнове розшарування козаків: 3 грунтові, 5 малогрунтові, 8 «нищіе и весма убогие». Останні могли виконувати лише пішу службу. У подальшому їх записали у підпомічники. Порівнюючи з 1718 роком кількість козаків значно зменшилася. При козаках було 5 родин підсусідків. Поданий у списку першим козак Максим Лаврінов - це син отамана Лавріна Борисовича який і сам був курінним отаманом. Мав двір з двома хатами, млин на р. Бреч, 11 четвертей грунту, 5 коней, 4 воли. Його нащадки – Лавриненки після ліквідації Гетьманщини стали дворянами. Частина козаків займалася бобровим промислом. 1731 року бобровники Верхолісся і Олександрівки названі бідними людьми.

24 грудня 1745 р. сільце з млином у Лукашевича купив значний військовий товариш Іван Федорович Лисенко (1698- до 1760) за 2000 рублів. Довгий час тут працював шинок Лисенків. У 1766 р. було 53 хати посполитих бунчукових товаришів Василя Івановича і Павла Івановича Лисенків. Козаки проживали у 39 дворах.

На час ліквідації Гетьманщини у Верхоліссі проживали виборні козаки у 6 дворах, козаки-підпомічники у 26 дворах та бобровники у 2 дворах. У подальшому бобровники були переведені у стан казенних селян. При козаках жили підсусідки у одному дворі та 12 бездвірних хатах. Сільце мало спільних власників з Олександрівкою. Це сини Василя Івановича Михайло, що був чернігівським полковим хорунжим та Василь – волинський сотник. На 1783 р. Михайло Васильович вже значиться бунчуковим товаришем, йому тут належало 18 кріпацьких душ чоловічої статі. Частка ротмістра Василя Васильовича Лисенка була більшою – 34 душі. Співвласником був двоюрідний брат Олександр Павлович, який був найбагатшим з олександрівсько-верхолісських Лисенків. Їм разом узятим належало 45 дворів та бездвірна хата з посполитими. Місцевість тут була рівна і болотиста. З однієї сторони до сільця прилягав ліс, з іншого – поле. Річка Мена, на якій стояли два млина-вешняки Лисенків, розділяла Верхолісся навпіл. Поблизу сільця знаходилися хутори місцевих козаків Матвія Лаврінова і Герасима Хмари. Хліборобством місцеві жителі займалися, в основному, для власного вжитку; іноді лишки продавали у Мені та Олександрівці. Більше козаки і селяни спеціалізувалися на вирощуванні тютюну, який купували торгівці з Могилівської губернії. Недостатньо було і сіножатей. Проте лісу вистачало, як на будівництво, так і на опалення. Ще виробляли решета, які самі продавали в Мені та Синявці, а також торгівцям із Ніжинського та Прилуцького полків.

На 1810 р. переважну більшість жителів так само складали поміщицькі селяни – 302 особи. Козаків було 233, а казенних селян 41 чол.

На 1860 р. чисельність жителів майже не зросла і становила всього 578 осіб. Сільцем і далі володів рід Лисенків, а саме – діти штаб-ротмістра і кременчуцького поліцмейстера Олександра Олександровича Лисенка. Колезький асесор Лисенко Микола Олександрович мав 44 ревізькі душі тільки у Верхоліссі та 1959 десятин землі у Олександрівці, Верхоліссі і Петровій слободі. Єлизавета Олександрівна мала 15 душ 97 десятин. Крім Лисенків ще згадуються як власники ще одна донька О. Лисенка - удова надвірного радника Глушановська Варвара Олександрівна (64 душі), поручик Карл Романович Ренненкампф (62 душі), надвірний радник Товстоног Матвій Корнійович (28 душ, 701 десятина), Товстоног Василь (2 душі). Також порівняно невеликі ділянки землі належали особистим дворянам з роду Лавриненків. Так, губернський секретар Степан Лавриненко і колезький регістратор Федір Лавриненко мали по 23 десятини, а дружина першого – Клавдія мала 26 десятин. Стільки ж належало Лавриненковій Симклиті. 60 десятин мала дружина титулярного радника Маренцова Єфросинія. Решті з роду Товстоногів належало: Арефі та губернському секретарю Олексію – 9 десятин, вдові надвірного радника Дарії – 23, колезькому регістратору Кіндрату - 20 десятин. Зовсім крихітними у Верхоліссі були володіння спадкоємців губернського секретаря Лисенецького та дружини губернського секретаря Марії Євменової. Всього дворянам разом належало 160 душ кріпаків чоловічої статі. Окреме землеволодіння мала козацька громада, щоправда на 136 ревізьких душ припадало всього 193 десятини землі.

До 1865 р. землі М. Лисенка продали з аукціону. У його сестри залишилося лише 50 десятин. Втратив землю В. Товстоног, не згадувалася більше В. Глушановська. Ще більше роздрібнилися володіння інших Товстоногів.

Основним заняттям місцевих жителів стало хліборобство. До скасування кріпацтва селяни 2 дні працювали на себе, решту на пана. Землю обробляли переважно волами, коней утримували порівняно небагато. Врожайність землі була низькою: сам-два.

На 1872 р. сільце Верхолісся належало до Олександрівської волості. Керував староста Михайло Штирхун. У 98 дворах утримувалося 128 коней, 110 корів, волів тощо, 921 вівця, 674 свиней. Власної церкви ніколи не було, а жителі належали до приходу олександрівської Покровської церкви. З 818 жителів незначну більшість становили козаки (49 дворів), у двох дворах жили міщани, у шести – дворяни та відставні солдати.

Через малоземелля деякі жителі Верхолісся у 80-х роках ХІХ ст. за державною програмою вирушають до Уссурійського краю. У новому поселенні Борисівка Суйфунської волості у 1883 р. з 27 дворів у 16 мешкали переселенці з Олександрівської волості, в т ч. і із Верхолісся родини Коломійців, Сергієнків. Через рік сюди прибули Крекотні в складі 8 чоловік. Подорож з Одеси до Владивостока на пароплаві «Цариця» останнім коштувала 472 рублі.

Після відміни кріпацтва у Верхоліссі поселяється єврей-шинкар Іткін Мойсей з Рогачова Могилівської губернії. Жив у власному будинку на орендованій землі з дружиною, сином і донькою.

На 1892 р. у Верхоліссі мешкало 926 осіб. Через 5 років кількість населення зменшилася до 860. Працював млин-вітряк Руденка Андрія (згорів до 1908 р.)

Біля Верхолісся виросли хутори Піски, Мірошники, Бичики. Двоє останніх вже не існують.

Земську початкову школу за типовим проектом відкрили тільки у 1916 р. До школи прийняли 88 дітей. Вчителькою призначили козачку Щербакову Зиновію Григорівну з платнею у 770 рублів. Як і більшість її колег вона закінчила гімназію, мала 6 років педагогічної праці. Проживала у шкільній квартирі на 2 кімнати. Закон Божий викладав отець Володимир Сардановський з Олександрівки (церква Святого Духа).

За краєзнавчими дослідженнями до 1917 р. на 200 козацьких і селянських дворів припадало 600 десятин землі. Натомість 700 десятин мав поміщик Товстоног Костянтин Мусійович, а іншому з роду Товстоногів – Василю Терентійовичу належало 200 десятин землі. За архівними даними на 1904 р. Товстоног Василь мав 101 десятину землі, ще 41 десятина перебувала у власності Лавріненка Федора Тихоновича. Самі поміщики проживали у Верхоліссі. Дворянами вони не були, а належали до почесних громадян. Один з поміщиків мав цегельний завод. Бідняки становили 60% населення. Поміщики частину землі віддавали в оренду селянам за відробіток, за половину врожаю. Коли наймалися у жнива, то жали за шостий сніп. За спогадами Костянтин Товстоног був придуркуватий, не розумівся у господарстві, ніколи по доброму за роботу не розраховувався і маєток його запустів. Селяни часто виїздили на заробітки до колоністів у Херсонську губернію, на промислові підприємства Катеринослава та Донбаса. В селі ще проживали євреї-торговці Анох, Лизар, Гиля Левин, Мойсей, Слуцький. Торгували, в основному горілкою і мануфактурою.

У 1918 р. вчитель Яновський організував партизанський загін, який підірвав залізничний міст між станціями Низківка і Сновськ, затримавши просування бронепоїзда. В складі цього загону перебували Оскірко Іван Васиьович, Штирхун Василь Іванович, Москаленко Кирило Ісакович, Виливок Опанас, Мірошниченко Петро Корнійович. Пізніше загін влився до Богунського полку М. Щорса. Активними учасниками становлення радянської влади були Крекотень Яків Кіндратович, Крекотень Андрій Антонович.

У 1920 р. у Верхоліссі створили комітет незаможених селян. Громада села мала у користуванні 735 десятин землі, з них 542 ріллі. Спільно утримували секретаря, двох пастухів і сторожа за натуральну плату.

На 1924 р. Верхолісська сільрада складалася з одного села, імовірно, сусідні хутори показали разом з селом, оскільки чисельність жителів зросла до 1603 осіб на 330 дворів. Порівнюючи з 1917 роком (169 дворів, 890 жителів) ця цифра збільшилася майже вдвічі.

У 1919-20 навчальному році школу відвідувало 83 учні. Їх навчали Щербакова З., яка певно була завідуючою, Лисенко Євдокія Василівна, Охріменко Варвара Федорівна, Гончаревська Віра Євгенівна. Гончаревська походила з дворянської родини, народилася близько 1895 р. Її батько був офіцером, на початку ХХ ст. володів 46 десятинами землі на хуторі Іванча. Не повернувся з громадянської війни. Гончаревська з сестрою, прийомною донькою і хатньою робітницею жила у великому дерев’яному будинку, де за радянської влади влаштували клуб. На початку 30-років Гончаревські покинули село. У колективізацію на місці їхнього саду облаштували колгоспний двір.

У 1920-1921 н. р. навчалося 77 дітей. У 1921-22 н. р. у школі працювали Бородуліна Людмила Григорівна, Гончаревська В., Базилевич Яків Петрович, Крекотень Андрій Антонович, Сардановський Павло Володимирович. Троє останніх тільки-но призначили на роботу. У Сахутівку з Верхолісся перевели Лисенко Є. В. Навчання тривало 4 роки, викладання проводилося українською мовою. На січень 1923 р. школу відвідували лише 30 хлопчиків і 10 дівчаток. Навчання розпочинали пізно, з жовтня.

З 1930 р. до початку війни завідуючою школою була Брюховецька Анастасія Олександрівна (1903 р. н.). Вона закінчила педкурси, а потім педтехнікум, була членом компартії. По роботі характеризувалася задовільно. У середині 30-х з нею разом працювали Мірошниченко П. К., Богословський Ф. А., Коломієць О. В.

Перший колгосп – «Жовтень» об’єднав 120 господарств з 370 гектарами землі. Очолив його Охріменко Федір Семенович. Згодом створили колгосп ім. Шевченка з 90 господарств (голова Абакумець Микола Денисович). Протидію колективізації здійснювали члени організації «Вільне козацтво», розгромленої у 1931 р. Разом з колективізацією провели і розкуркулення заможних господарів, серед яких згадуються Петрик Степан, Романенко Дмитро. Частина розкуркулених по Верхолісській сільраді потім працювала у місцевих колгоспах. Так, рахівник колгоспу «Зелений Гай» Бичик Василь мав раніше 13 гектарів землі, 3 коня, 6 корів, велику пасіку. Член колгоспу «Весела праця» Добродій раніше був «твердовиком». Такі як вони перебували під пильним наглядом. Підкуркульниками вважали селян, а потім і колгоспників, запідозрених у чомусь антирадянському. Наприклад, бідняк Радченко Павло Григорович свого часу перебував у гайдамаках, за що позбавлявся виборчого права. Член ревкомісії колгоспу «Жовтень» Крекотень Іван Михайлович раніше був дячком, мав зв'язок з духовенством, хоча і перевиконував виробничі норми. Мельник колгоспу «Весела праця» Штирхун Давид Федорович отримав 8 місяців ув’язнення за помел зерна без довідок.

За Національною книгою пам’яті жертв голодомору 1932-33 років значаться померлі Камка Марко Микитович, Мотлох Євген, Охріменко Максим Маркович і Параска Максимівна, Товстоног Платон, Ярошенко Тихін Якович.

Близько 1934 р. пострілом через вікно було застрелено голову сільради Паніматченка Омеляна. 16 жовтня 1934 р. головою сільради обрали жінку – комсомолку Науменко Домаху Григорівну. На 1935 р. колективізація, в основному, завершилася. По сільраді населення зменшилося до 1290 чол. З 349 дворів колгоспними стали 87 % з 88,6% землі. Колгоспи «Жовтень» та ім. Шевченка очолювали, відповідно, комуністи Литвин та Борсук. Колгосп «Жовтень» до 1941 р. став досить міцним господарством.

Відомо, що було протягом 30-років було арештовано 5 жителів Верхолісся.

В роки німецької окупації старостою села поставили місцевого жителя Романенка Єгора Йосиповича, який повернувся з полону. З осені 1941 р. почала роботу початкова школа. Зав. школою Брюховецька Анастасія Олексіївна організувала підпільну групу. Брюховецьку потім було викрито і розстріляно. До Німеччини вивезли 26 чоловік, спалили 8 дворів. В партизанському русі брали участь Мотлох Дмитро Артемович, Мотлох Андрій, Крекотень Павло Дмитрович.

До вечора 19 вересня 1943 р. Верхолісся зайняли підрозділи 14-ї гвардійської кавалерійської дивізії. Після звільнення у селі залишилося 650 жителів. Ще 46 чоловік проживало на трьох прилеглих хуторах.

На фронті воювало понад 200 чоловік. 82 чоловіка загинуло. 64 чоловіка було нагороджено орденами і медалями, в т. ч. Ярошенка Петра Тихоновича (1920 р. н.), Охріменка Захарія Федоровича (1921 р. н.), Крутька Миколу Яковича (1910 р. н.). Молодший лейтенант Охріменко воював на Карельському та ІІІ-му Українському фронтами, нагороджений орденом Червоної зірки та двома медалями «За відвагу». Старший сержант Крутько був нагороджений орденом Червоної Зірки та двома медалями «За бойові заслуги», рядовий Абакумець Микола Олександрович (1904 р. н.) – 2 медалі «За відвагу»,

У 1950 р. верхолісські колгоспи об’єднали під назвою «Жовтень» (360 господарств). З 2100 га угідь 1127 га займала рілля, 670 га - сіножаті і 311 га пасовища. На фермах утримувалося 520 голів ВРХ, 42 свиноматки, 350 овець та птиця. Після об’єднання з олександрівським колгоспом ім. Петровського верхолісське господарство реорганізували у бригаду №3. Головою на час об’єднання був фронтовик Крутько М. Я. За повоєнний час збудували 3 типові корівники, кормокухню, два зерносховища, вітродвигун, електричну підстанцію, магазин. У грошовому обчисленні з 1962 р. на трудодень колгоспники отримували 2 карбованці.

На 1963 р. Верхолісся мало 230 дворів де проживало 602 чоловік. Восьмирічну школу (директор Шматок Г. Ф.) відвідувало щороку 110-125 дітей. Крім того, 10 чоловік з працюючої молоді заочно здобували 8-річну освіту. Працювало у школі 9 вчителів. При колгоспі, а потім при бригаді з 1952 р. у літній період відкривали дитячі ясла, де перебувало 35-40 дітей. Торгівлю здійснював магазин Забарівського споживчого товариства, який працював з 1924 р. Культурницьку роботу проводили клуб з бібліотекою (4580 книг). При клубі випускалася газета «Юність», діяв драмгурток на який ходили вчителі та молодь села. Тричі на тиждень привозили кіноустановку, за рік демонстрували 144 фільми. Працював фельдшерсько-акушерський пункт.

У 80-х рр. ще працювали ФАП, клуб, бібліотека, магазин, на сьогодні вони давно не працюють. У 2019 р. було зареєстровано 106 жителів.

У Верхоліссі народилися радянський перекладач з англійської мови Охріменко Петро Федорович (1888-1975), заслужений енергетик України, краєзнавець Крекотень Сергій Якович (нар. 1930 р.). Петро Охріменко закінчив початкову школу. Працював на підприємствах Катеринослава, брав участь у революційних подіях 1905-1907 рр. Втікаючи від переслідувань, опиняється в США, поневіряється. За допомогою Л. Толстого влаштовується на підприємство Т. Едісона. У 1911 р. повертається до Росії, закінчує загальноосвітні курси братів Паршиних. Здобувши фах вчителя початкової школи, працює за фахом на Донбасі. З 1919 р. – перекладач виконкому Комінтерна у Москві. Член Спілки письменників СРСР. Сергій Крекотень закінчив Українську сільськогосподарську академію. Тривалий час працював у Києві, де проживає і тепер; керував міжобласним будівельно-монтажним трестом. Перебував у відрядженнях на ЧАЕС та в Афганістані. Має урядові нагороди. Автор кількох краєзнавчих книг.

В урочищі Колодин знаходиться городище давньоруської доби.

Науменко Андрій Миколайович – науковий співробітник Корюківського історичного музею.

Щира подяка від сахутівців сайту "Корюківка Наше Місто" та Науменку Андрію Миколайовичу – автору дослідженнь про історію рідного краю за наданий матеріал.
Кiлькiсть переглядiв: 167

Коментарi