Та все ж таки спинимось на коротенькому огляді історії розвитку і адміністративно-територіального підпорядкування наших земель. У свій час дуже лісиста, з великою кількістю боліт та низькою родючістю грунтів, наша місцевість мало приваблювала людей до її заселення.

Нинішні сахутівські землі, належали козацькій старшині Киселівської сотні, котра у 1654-1663 роках входила до Ніжинського полку, а опісля – до Чернігівського. В той же час давній Домишлин (Домашлин) та пізніше Тютюнникова Слобода (Тютюнниця) зі своїми хуторами були підпорядковані Менській сотні, а Вільшане з хуторами – Волинській сотні. Непрохідне Киселівське болото відокремлювало наші землі від досить великого на ті часи містечка Олександрівки та села Верхолісся. З півдня доступ до наших місць був досить складним, дякуючи урочищу-болоту Мокрець, Дорога з Мени біля Киселівки звертала на Домашлин, а звідти через хутір Бешківщину (Бешківку), тягнулась далі на північ, у підлеглі Менській (та й Киселівській) сотні поселення. Інший шлях на північ пролягав з Киселівки через Олександрівку та Верхолісся. Таке відокремлене географічне положення на ті часи не сприяло масовому поселенню людей; відсутність більш-менш хороших доріг, відповідної техніки та тодішні знаряддя праці не могли сприяти швидкому освоєнню цього невеличкого «острівця». Місцевість використовувалась для сезонних робіт: заготівлі деревини для будівництва та опалення, в лісах збирали гриби та ягоди, «драли» кору з дерев, займались бортною справою (збирання меду диких бджіл), заготовляли смолу та виготовляли дьоготь; на невеликих лугах, галявинах та в болотистій місцевості косили траву та сушили сіно тощо. Замість одноразових куренів - «будок» чи землянок для схову від негоди та нічлігу на більш-менш розчищених та осушених невеличких площах почали будувати собі тимчасові, а потім і більш капітальні хатки, хліви і загорожі-загони, куди з ранньої весни перегоняли з Киселівки (а може, по домовленості, і з інших навколишніх сіл) худобу з птицею, випасали «на волі» та сторожували їх цілодобово аж до пізньої осені. З плином часу ділянки з-під вирубаних дерев викорчовувались та розширювались; за рахунок спалення чагарників та примусового осушення болотистих місцин зростали «цілинні», родючі площі відносно чистого трав’яного покрову, котрі можна вже було використовувати не тільки для випасу худоби та заготівлі сіна, а й для вирощування сільськогосподарських культур для власного споживання.

Указом Катерини II в 1782 році козацькі сотні ліквідовані, а майбутня сахутівська територія віднесена до Новгород-Сіверського намісництва. В 1796 році уже в складі ново-відродженої Малоросійської губернії (з 1803 року – Чернігівська губернія) утворено Сосницький повіт. Наші землі підпорядковувались Олександрівській волості цього повіту і належали киселівській козацькій старшині та поміщикам.

Назвати точну дату створення села Сахутівки, як окремої одиниці адміністративно-територіального поділу сьогодні ми теж поки що не можемо.

З розповідей колишніх старожилів відомо, що першими поселенцями на території майбутнього Сахутинського хутора були нащадки киселівських козацьких родин Сахута Платон та його син Сахута Каленик, земельні наділи котрих знаходились поряд з нинішньою територією бувшої Сахутівської школи. Недалеко від них були розташовані трохи пізніше садиби також представників бувшого киселівського козацтва Сахути Олександра та його синів Сахути Івана і Сахути Петра, Сахути Федора та Сахути Афанасія, Стайно Никифора (син Фрол), Стайно Миколая (син Микита), батьків Хоменка Олисея тощо. Ще пізніше з ними поступово з'єднуються тодішні північно-східні хутірці Лазорева та Ляхи, невеличке Мостище тощо.

Десь в той же час, трохи раніше чи пізніше, центральну частину нинішнього села (район сучасного Будинку культури) заселяють козацькі родини Наумчика Никифора, Наумчика Тимофія та Наумчика Максима, створивши базу Наумчикового хутора. З плином часу з цим хутором зливаються Лозовики, Лисенкові, Солом'яникові та Лісовенкові хутори. Проміжки між ними заповнюють окремі переселенці з Киселівсько-Вільшанських та Губенкових хуторів, Шурші та Мокреця.

Мабуть тоді ж отримує назву від хазяїна Самсона чи Самсонова і хутір Самсонівка, на території якого в 1850 – 1860 роках зафіксовано одне господарство з одним чоловіком та двома жінками (малих дітей у ті часи в більшості переліків не враховували), хоча на мапі тих часів там навкруги позначено уже досить багато окремих будівель.

Гортаючи пожовтілі від часу сторінки багатотомних «Списків населених місць по інформації 1859 року. XLVIII. Чернігівська губернія», виданих в Санкт-Перербурзі у 1866 році, знаходимо знайомі назви тодішніх сусідніх поселень, їх статус, кількість господарств та жителів чоловічої і жіночої статі.

Назва населеного пункту Кількість господарств та жителів

Господарств Чоловіків Жінок

Самсонівка, х., віл. 1 1 2

Лісовий, х., коз. 5 11 8

Дубовка, х., коз. 9 31 36

Городище, х., коз. 14 17 21

Боровий 1-й, х., віл. 1 3 5

Боровий 2-й, х., коз. 4 13 18

Мостище, х., коз. 5 14 7

Ковтунове, х., коз. 4 9 10

Руда, х., коз. 2 6 7

Мокриця, х., віл. 1 4 1

Пеклічев, х., коз. 3 5 2

Шурша (Іванівка), х., віл. 1 3 2

Шурша (Ікімохіна), х., віл. 1 4 7

Луковець, х., коз. 10 35 42

Тютюнникова Слобода, д., віл. 16 84 72

Верхолісся, д., коз., віл. 66 286 292

Домашлин, с., коз., віл. 108 419 454

Олександрівка,містеч,коз., віл. 460 1011 1037

Киселівка, с., коз., віл. 414 1196 1206

Корюківка, д.,віл. 136 538 534

Чогось не видно у списках Наумчикових, Сахутиних та ще декількох навколишніх хуторів (вони вже були позначені на відповідних мапах тих часів). Можливо ці поселення і присутні у даних списках, але мають зовсім інші назви.

У сусідньому волосному містечку Мена на той час було 372 дворів та проживало 1643 чоловіків і 1817 жінок, а у повітовім місті Сосниця, відповідно 711 дворів та 3134 чоловіків і 3434 жінки.

Реформа 1861 року для цього клаптика землі та населяючих його людей не внесла істотних змін в економічне становище селян. На цих землях поселялись козацькі родини та вільні (казенні) селяни, кріпосних тут не було. Але малоземелля на і так малородючих землях, система відробітку за так звані незначні послуги, що набула значного розширення, оренда землі у багатших сусідів на кабальних умовах, непосильні податки та мирські збори – все це приводило до зубожіння і так бідних верств населення. Щоб прогодувати себе та свої сім’ї, не померти “з голоду і холоду”, бідняки йшли у найми до своїх хутірських багатіїв чи до поміщиків у сусідні села (маєток в х. Бешківщина тощо). Багато дівчат та жінок йшли “в челядки”, дехто з чоловіків влаштовувався на цукро-рафінадний завод у Корюківці; хтось йшов працювати на недалекі перегони недавно проведеної Лібаво-Роменської залізниці. Тупикову 18-кілометрову приватну вузкоколійку від станції Низківка до станції Корюківка було прокладено власником цукро-рафінадного заводу Лазарем Бродським ще в 40-50 роках 18 століття (після відкриття в 1837 році перегону Бахмач - Терехівка), а державна широка одноколійка була відкрита в 1884-му. Це дало неабиякий поштовх розвитку Корюківки та навкілля.

Дуже цікаві та досить повні дані по кожній волості можна знайти і в «Списку населених пунктів Чернігівської губернії, котрі мають не менше 10 жителів, по даним 1901 року», виданому в 1902 році Чернігівським губернським комітетом статистики. В таблиці перелічені деякі навколишні та більш віддалені хутори, села, деревні та містечка Олександрівської волості. На жаль, у цьому списку відсутній хутір Самсонівка (він тут може мати іншу назву).

Назва населеного пункту Кількість жителів

Чоловіків Жінок

Сахутин, х. 19 27

Наумчиків, х. 45 44

Лесовенків, х. 16 19

Артюхів, х. 10 8

Ананків, х. 40 42

Бор, х. 41 34

Губенків, х. 13 16

Єлисеєв, х. 84 83

Дудкин, х. 22 19

Стерехов, х. 25 21

Пеклічев (Кириченків), х. 17 20

Сенютин, х. 7 6

Сулимов, х. 35 35

Терещенків, х. 28 32

Бобровиця, х 29 24

Сидорівський, х. 14 9

Заріцький, х. 41 34

Забарівський (Ларченків), х. 141 134

Плиска, х. 13 11

Заверхолісся (Петрикові, Короткова), х. 81 67

Бешковщина (Неглинний), х. 39 34

Костючкові, х. 69 63

Кугуки, х. 39 49

Тютюнникова Слобода, д. 196 205

Верхолісся, д. 413 459

Домашлин, с. 750 770

Олександрівка, містечко 1344 1307

Киселівка, с. 1870 1843

Корюківка, с. 1808 1787

У сусідньому волосному містечку Мена на той час проживало 3415 чоловіків та 3474 жінки, а у повітовім місті Сосниця, відповідно 3510 та 3238 жителів.

Неабияку цікавість викликає також багатотомна монографія Центрального статистичного комітету МВС «Перший перепис населення Російської імперії 1897 р. XLVIII. Чернігівська губернія», під редакцією Н.А. Тройницького, видання 1905 року. Результати цього перепису чітко та багатосторонньо характеризують демографічний стан в тому числі і тодішнього Сосницького повіту, до якого належали наші землі. Дивує, що при тих умовах, без «Феліксів» (арифмометрів), калькуляторів, ЕОМ, мобільного зв'язку та іншої оргтехніки сьогодення, тільки з однією рахівницею, було проведено таку колосальну роботу в таких грандіозних масштабах і об’ємах. Виникає питання, а чому ж наша держава, маючи першокласні вітчизняні та імпортні відповідні технічні засоби і високо-освітній рівень персоналу державних структур, організацій та підприємств різної форми власності, за роки своєї незалежності тільки раз, у 2001 році, зробила перепис свого населення? Чи не настав час «порахувати» свій народ, проаналізувати результати та дати відповіді на багато наболілих питань?

Селянські заворушення, що пройшли в тому числі і по Сосницькому повіту, під час революції 1905-1907 р.р., фактично не зачепили наші місця. Розкиданість хуторів, хуторців та окремих садиб-дворів на кілометрових відстанях, відсутність якогось близького об’єднуючого центру, погані тимчасові дороги – все це, та ще багато яких факторів, не сприяли нормальному спілкуванню людей, не спонукали їх об’єднанню. Звісно ж, що не було тут в ті часи ні телефонного зв’язку, ні радіо; не курсували автобуси і були відсутні «попутки»; якщо ж хтось із трішки грамотніших та заможніших і передплачував якусь газету чи журнал, то ця преса могла приходити з недільною а то і місячною затримкою.

Столипінська аграрна реформа, звичайно ж не покращила становища основної маси селянства. Більш заможніші починають захоплювати та за безцінь скуповувати кращі землі у бідняків. Появляється окремий незначний прошарок сільського населення – куркулі. Багато селян неспроможні держати необхідну кількість домашньої худоби, що приводить до недостатньої кількості органічних добрив (про міндобрива тоді не було і мови) для і так малородючих піщано-суглинистих полів. Мало не щороку багато худоби гинуло від чуми чи сибірської язви (на весь Сосницький повіт тоді діяло лише два ветеринарні пункти). В кращому разі коні та воли з примітивними сохами-плугами зумовлювали і примітивну неоперативну обробку земельних наділів, приводячи до низьких урожаїв основних сільськогосподарських культур, котрих не завжди вистачало навіть для потреб сім’ї. Деякі «відчайдухи” у пошуках кращої долі переселяються, навіть цілими сім’ями, до малообжитих місцевостей Сибіру чи Далекого Сходу. Одні там приживались, створюючи навіть українські села, містечка та цілі райони; інші, не отримавши достатньої державної допомоги, повертались в рідні краї жебраками. Багато хто для підтримки сімейного бюджету займався кустарним ремісництвом: заготовляв лозу та сплітав кошики, драв «лико» і робив постоли, вирізав з дерева миски та ложки, збирав живицю з хвої, заготовляв лісові ягоди та гриби тощо. Усе це не тільки використовувалось для своїх потреб, але й вивозилось для продажу на ярмарки, які регулярно відбувались у навколишніх великих селах та містечках, а також у Мені, Сосниці, Сновську чи Конотопі.

На ті часи абсолютна більшість хуторян були неписьменні. Мало хто тоді мав змогу відправляти за знаннями своїх діток до шкіл, які вже були у Киселівці, Олександрівці чи Домашлині, не говорячи вже за більш віддалені містечка. Відміна кріпосного права, революційні події та аграрна реформа, тенденція збільшення використання машин та механізмів на заводах і в сільському господарстві, досить висока тогочасна динаміка зростання сільського населення в раніше малозаселених місцевостях ставлять ребром питання розширення можливостей надання хоча б якоїсь початкової освіти дітям небагатих хліборобів.

У 1904 році Сосницьке повітове земство прийняло рішення і розпочало будівництво сільської школи. Земельну ділянку під її забудову у мальовничому сахутинському місці виділив Яновський Микола Миколайович - звичайна заможна на ті часи людина-хлібороб. Усі будівельні роботи та подальше існування школи фінансував козак Наумчик Юхим Тимофійович, шкільний попечитель. Шкільна споруда будувалася з великими вікнами і оздоблювалася дерев'яними прикрасами, які збереглися і до сьогодні. У 1907 році будівництво було завершено і школа відчинила свої двері для бажаючих навчатися. Спочатку це був звичайний 2-х річний церковно-парафіяльний заклад (церква в селі з’явилась десь років через 90), котрий опісля, з 1911 року було перетворено у 4-х річне училище. Приміщення тоді складалося з невеличкого коридора, просторої класної кімнати, вчительської, класу-роздягальні та квартири вчителя.

За дві-три зими, а вчились тоді в сільських школах з пізньої осені до ранньої весни, учні повинні були засвоїти повний "курс наук": навчитися читати, писати, оперувати чотирма математичними діями, знати молитви. Учителювали в ті часи дяки, чиї імена та прізвища нам, на превеликий жаль, сьогодні поки що невідомі.

Більш чим сторічна історія становлення і розвитку Сахутівської сільської школи невід’ємна від історії Сахутинсько-Наумчикових хуторів та села Сахутівки і далі буде розглядатися паралельно з описом адміністративно-територіального поділу, аналізом колективного господарювання тощо.

Участь окремих сахутівчан та їхніх далеких і близьких родичів, особливо з козацьких сімей, в російсько-японській війні 1904-1905 рр. підтверджується рядом давніх професіональних, досить якісних безіменних світлин військових, зроблених в фотоательє далекосхідних міст Владивостока і Благовєщенська. Проте спогадів про них не залишилось, їхні прізвища та імена нам не відомі.

Дехто з наших земляків, козаків та селян, воювали на фронтах першої світової війни 1914-1917 рр. Достеменно відомо, що тоді до війська мобілізовували молодих чоловіків, серед яких були Балюта Тит Тарасович та Цибулько Демид Варфоломійович; на початку 1915 року пропав без вісті житель Сахутиного хутора рядовий Сахута Опанас Івнович. У своїх спогадах про ці тяжкі часи згадував у 1978 році на шпальтах районної газети 80-літній ветеран Сахута Каленик Платонович:

«…Злинає в пам’яті бідняцьке дитинство. Родина моя з восьми душ складалась. Не завжди наїдались уволю хліба, не кажучи вже про інші продукти. Кожне з моїх сестер і братів, ледве зіп’явшись на ноги, мало свою роботу. Пас і я худобу, допомагав батькам по господарству, а працювали ж ми в ті безпросвітні часи царату одноосібно. За роботою не до навчання було. Тільки років з п’ятнадцяти почав ходити в церковно-приходську школу, де за дві зими засвоїв повний «курс наук»: навчився читати, писати, трішки – лічити, а ще – на це звертали особливу увагу наші наставники – молитвам.

Та потрібно було заробляти собі на прожиття. І я вчився теслярській справі, мулярству, працював на будівництві приходських двокласних шкіл, які почали з’являтися по навколишніх селах – Домашлині, Казенній Слободі, у рідній Сахутівці – після першої російської революції. Так і трудився, доки не забрали на Миколаївську (так називали імперіалістичну війну сучасники).

Звідав окопного життя досита. Разом з братами в сірих шинелях почав прозрівати, осягати брехливі гасла тієї кривавої бойні, затіяної багатіями. І несподівано потрапив до австрійців у полон.

Виручила мене листопадова революція в Німеччині. Повернувся додому хворим, змученим…».

Кiлькiсть переглядiв: 387

Коментарi