Ви знаходитесь тут:
- Головна
- Ровесниця ХХ-го віку
- З історії села Сахутівки
- Колективізація та Голодомор
Десь навесні 1931 року ініціативна група близьких сусідів Сахутинського хутора, до якої ввійшли Верещако Григорій (???) Олександрович, Кузуб Петро Федорович, Сахута Каленик Платонович, Сущенко Євграф Федорович і Чепіга Логвин Миколайович об’єднують свої (і не тільки) землі та засновують перший серед хуторів колгосп – «Незаможник». Головою обирають Сахуту Каленика, секретарем – Григорія Верещаку, а завгоспом – Петра Кузуба. І знову з спогадів Каленика Сахути:
«…Дуже небезпечно жилося. Адже ми відібрали лишки землі у сільських багатіїв. Щовечора ми очікували кулі в спину. Та доля не зрадила. Вижили. Спершу обробляли величезний, як на ті часи, лан уп’ятьох. У вільний від роботи час агітували селян приєднуватися до нас. Проте люди, яких збивала з пантелику ворожа пропаганда куркулів Сидоровських, вичікували, придивляючись до новоствореного колгоспу…».
Незабаром селяни значно більшого по населенню Наумчикового хутора, об’єднавши поки-що теж 4 двори-господарства, створюють ще один колектив – колгосп імені Шевченка. Пізніше, на загальних зборах двох колгоспів, було вирішено приєднати «Незаможника» до колгоспу імені Шевченка. Головою правління новоствореного господарства обрали Наумчика Миколу Сидоровича, який займав цю посаду аж до початку окупації наших земель фашистськими загарбниками восени 1941 року. Членами колгоспного активу стали Лисенко Федот Тимофійович, Наумчик Михайло Данилович, брати Наумчики: Іван Олександрович та Павло Олександрович. В боротьбі за зміцнення новоствореного колгоспу посильну допомогу надавали активісти ще раніше створеного хутірського осередку комсомольської організації Васько Григорій Дмитрович, Лисенко Григорій Федотович, Наумчик Василь Миколайович, Наумчик Федір Сергійович та інші.
Колективізація проходила в нашій місцевості не так гладко і не тільки з «тихим» опором місцевого заможного «куркульства». Звернемось до змісту деяких зовсім недавно опублікованих документів, які зберігаються у засекречених фондах Галузевого державного архіву СБУ і висвітлюють період колективізації та причини, перебіг і наслідки Голодомору 1932-1933 років в Україні.
У серпні 1931 року в окремих селах нашого Корюківського та сусіднього Менського районів виникла повстанська організація «Партія вільного козацтва» майже з 200 селян під керівництвом так званого отамана Мосола Степана Івановича (розкуркулений селянин, що втік із заслання) та начальника штабу, бувшого офіцера царської армії Івана Петрович Заборовського. В організації виокремився бойовий загін чисельністю 30 осіб. Вони мали на озброєнні гвинтівки російського й іноземного виробництва, мисливські рушниці, обрізи, револьвери, гранати й шаблі.
Пропонувалось відкрито заявити представникам влади про свої вимоги: не вилучати хліб у селян, не відбирати останніх корів, не розпродувати майно, не висилати куркулів, припинити забирати в селян землю для колгоспів.
На підпільних зборах була розроблена програма організації. Основні її положення: проголошення єдиної, неподільної, самостійної України; незалежна праця й вільна торгівля; зрівняння в правах усіх селян і робітників; скасування хлібозаготівель; повернення землі розкуркуленим; створення державного апарату за зразком Запорозької Січі. Планувались напади на державні установи та місцевих керівників-активістів, добування зброї і підготовка загального повстання для захоплення влади на території Корюківського, Сновського, Менського та Березнянського районів, де вже існували окремі повстанські осередки. Учасники організації поширювали відозви від імені «Партії вільного козацтва», яка «розбиває кайдани неправди» і про більшовицьку радянську владу, що прирікає людей на голодну смерть.
23 вересня 1931 р. на засіданні Сахутинської сільської Ради Савелій М. Скрипка за дорученням керівників організації повстанців, назвавши себе представником від тисячі вільних козаків, закликав боротися проти господарсько-політичних кампаній на селі. Він заявив, що на боротьбу з більшовиками вже організовано мільйони людей. Тоді ж, у вересні, в селі Олександрівці повстанці розгромили сільську Раду, колгоспні ремонтні майстерні, обстріляли і підпалили садибу голови сільради Пилипченка Мойсея Автономовича. Були в ті часи відмічені також підпалювання колгоспних посівів та стогів сіна, отруєння худоби тощо.
На придушення повстання кинули підрозділи ГПУ. За участь у ньому засудили 67 осіб, зокрема 9 — до вищої міри покарання — розстрілу із заміною на ув’язнення у концтаборах на 10 років. У жовтні 1931-го було вилучено 7 гвинтівок, 5 обрізів, 5 револьверів, гранату і 200 набоїв. Частину зброї повсталим вдалося сховати. Наступного, 1932 року, в одного з учасників повстання, жителя хутора Самсонівка Івана Савовича Мотлоха, під час обшуку виявили сховану частину повстанської зброї. Його засудили до 10 років ув’язнення у концтаборах.
Відомо також, що Невшупа Яків Андріанович, Желудовський Пилип Онуфрійович і Петрик Сергій Іванович реабілітовані 9 вересня 1967 року; 40 осіб реабілітовано пізніше - 4 вересня 1989 року; рішення тодішніх «трійок» трибуналу щодо решти засуджених визнані обґрунтованими (червень 1990 року).
Згадаємо одне місцеве прислів’я - «гуртове – чортове». Багато хуторського люду, а тим більше практично вільні козацькі потомки, в ті часи не прагли до масової колективізації, не стояли в чергах до запису в колгоспи, не хотіли об’єднувати свої більш-менш родючі поля, худобу, реманент та стабільні присадибні господарства з переважаючою по кількості сільською «голотою». Терміново потрібно було створити відповідні умови, щоб зміцнити індустріалізацію першої у світі Радянської держави, вдосталь нагодувати різко зростаюче міське населення і в той же час приборкати зростаючі протести селянства, особливо українського, в генах котрого ще не встигли безслідно зникнути залишки гідності та «козацької вольності».
Ще в 1930 році одноосібники хуторів зібрали чи не найбільший за всі останні роки урожай зернових, особливо багато було гречки та гороху. Однак перші створені колективні господарства з весни 1931 року не справлялись з оранкою, посівом, обробкою та збором урожаю на «усуспільнених добровільно» великих ланах. Недостатня кількість працездатних колгоспників, власних і експропрійованих засобів механізації (плугів, косарок, молотарок, ручних сіялок тощо) та навиків управління привели до зменшення урожайності. Весь зібраний колгоспний хліб, крім невеличкого насіннєвого фонду, вивозився підводами на заготівельні пункти. Для виконання «грандіозних» планів державних поставок його, звісно, не вистачало. То ж спеціальні бригади з районних та місцевих активістів забирали зерно (і не тільки) з власних городів колгоспників та одноосібників, а особливо у «глитаїв - куркулів», більшість родючих земель котрих «околгоспнили». Майже щоденно по хуторах їздить «чорний воронок» з представниками ДПУ та прокуратури, контролюючи «закрома» населення і колгоспу. Не звертали уваги ні на літніх людей, ні на багатодітні сім’ї.
Досить тяжку зиму 1931 – 1932 рр., першу зиму трохи запізнілої в наших хуторських краях колективізації, селяни ще якось пережили. Багато хто мав корів, було заготовлене сіно (його поки що не забирали на поставки), трохи збереглось в схоронах картоплі, засоленого сала з м’ясом; в декого залишались ще свині та птиця. Вбачаючи погіршення життєвого рівня, тяжку, фактично безоплатну працю, молоді дівчата і хлопці поступають вчитися чи просто виїжджають, при можливості, працювати в міста та на великі новобудови. Окремі юнаки після закінчення строкової служби залишаються в армії. Індустріалізації потрібні були робітники, тому дієвої заборони на виїзд з села тоді ще не було, як не було в сільського населення і паспортів. Частину «куркульського» населення, а бувало – і так званих середняків, «розкуркулюють» та відправляють на різно термінну «відсидку», або ж по-одному чи цілими сім’ями виселяють до «столь отдальонних мест» на лісоповал (мало своїх лісів!) чи Біломор-Канал тощо.
За два-три минулих роки, до весни 1932 року трудового хуторського люду зменшилось десь на третину; особливо мало залишилось чоловіків і практично зовсім роз’їхалась працездатна молодь. Земельні площі колгоспу продовжували розширюватись за рахунок реквізованих окремих «куркульських» полів та багатьох «добровільно» записаних до артілі одноосібних хуторян, але мало стало для цих земель орачів і сівачів. В цей час уже створено три так звані рільничі бригади: 1-ша в центрі Наумчикового хутора, 2-га на північній околиці Сахутиного хутора і 3-тя бригада в хуторі Самсонівка. Коней і упряжі поки що вистачало, а от орачів у бригаді можна було виділити не більше 4-5 чоловік. Оранка затримувалась, земля пересихала; сівба тривала довго, майже все літо. Останньою посіяли гречку, хоча її сівба продовжувалась майже два місяці. Значно менше посіяли льону та конопель, мало посаджено картоплі. Але всі площі були так-сяк засіяні та засаджені – за невикористані орні землі керівництво бригад і колгоспу строго наказувалось. На полях вперше за багато років появились бур’яни, котрі раніше росли тільки по-над дорогами та на не оброблених пустирях. Колгоспники працюють під постійним наглядом і примусом не тільки свого, а й розросшого кількісно районного начальства; догляд за сільгоспкультурами недостатній, збирання врожаю проходить довго і з великими втратами. Молотьба на одній "куркульській" молотарці триває аж до ранньої весни 1933 року; незначна допомога декількох постійно недоїдаючих, голодних та озлоблених чоловіків і жінок, котрі вміють та молотять збіжжя вручну ціпами на току в другій клуні, не "роблять погоди" в хлібозаготівлі. Під контролем "чорного воронка" все зерно знову вивозиться, людям на зароблені трудодні нічого не дають; фактично колгоспники два роки пропрацювали даремно. На своїх присадибних наділах сільські керманичі дозволяли селянам працювати тільки після закінчення відповідних колгоспних робіт, тому вирощеного на невеличких городах катастрофічно не вистачало, тим більше і це "вилучали" бригади активістів різного рівня. Закінчились всі минулі запаси. Сільський люд починає пухнути від голоду. Під час голодомору в взимку 1933 року в селі офіційно померли від голоду Бугай Павло і його діти та Науменко Корній. Багато виснажених людей померло по хуторах за два роки Голодомору, але по вказівках зверху їх смерті фіксувались як від звичайних простудних, серцевих та інших хвороб. Масової смертності від голоду в наших краях, на превелике щастя, не було. Цьому сприяла збережена поки що широко розвинута хуторська система наших поселень, трохи запізніла колективізація, дари навколишніх лісів та лугів. Рідко в кого ще залишалась корівка, а хто збирав, сушив та перетирав квітки конюшини (клеверу) і з такої "муки" пекли пампушки; допомагали багатьом залишки погано зібраної мерзлої картоплі та залишені на полях нечисленні колоски, хоча за їх збір можна було отримати і "строк".
В кінці 1932 року створюється нова Чернігівська область, в котру переходить і Корюківський район.
Залишається поки що невизначеним одне питання: коли точно і за якими документами вийшло з Корюківського району і влилося до Менського село Киселівка, землі якого межують з сахутівськими до цього часу?
Одночасно з колективізацією та Голодомором 1931-1933 рр. відбулося перепланування хуторів у зв’язку з побудовою нової грунтової дороги між селищами міського типу та райцентрами Меною та Корюківкою. Зроблені у сильно болотистих місцинах піщані насипи, побудовано декілька дерев'яних мостів та місточків, поряд прокладається багатоканальна (як на ті часи) повітряна телефонна лінія з дерев'яними опорами. Нова дорога від повороту на Домашлин (біля Киселівки) вирівнюється і йде через центр уже частково об'єднаного Наумчикового хутора, а далі попід лісом східною частиною теж уже досить розширеного Сахутиного хутора прямує, через "Стритонів міст" біля садиби Сахути Нестора (зліва), а десь через кілометр поряд з господарством Якова Балюти (справа, там де поворот на Костючки) і далі до Тютюнниці.
До цих часів зберіглась на селі притча, що дорога через два великих хутори повинна була проходити західніше нинішньої, через родючі землі заможного Наумчика Давида та біля шкільного подвір'я; центр села планувався на нині Болійовому полі, північніше школи. Та хитрий, грамотний і багатий Давид взяв до себе на постій землеміра-упорядника, так гарно годував-поїв його та ублажав, що той не відмовив йому в маленькому проханні - не розривати свої поля новою дорогою. На тому і порішили. "...Чи так воно було, чи може хто й збрехав...", але при плануванні дороги через село мабуть все ж таки вирішальним було те, що вона повинна була з'єднати між собою 1-шу та 2-гу новостворені колгоспні рільничі бригади. Також її розташування дозволяло виділити максимальну кількість невеликих ділянок з двох сторін для переселення з хуторів як колгоспників так і одноосібників та об’єднання двох великих і декілька маленьких хуторів в одне село - Сахутівку.
Центр двох хуторів поступово переміщується з району шкільного подвір'я Сахутиного хутора в центр Наумчикового хутора, який на той час має значно більшу кількість населення. Тут знаходиться будиночок сільської Ради, контора колгоспу, велика комора-амбар і невеличка крамниця над дорогою; розростаються площі двору, будівель та кошар першої бригади, починає діяти клуб-колбуд. Чого ж все таки Сахутівка а не Наумчики чи Наумчикове? Одна з версій це те, що в районі не так далеко знаходиться співзвучне село Наумівка. А може хтось із "власть імущих" хотів надовго зберегти своє давнє прізвище для майбутніх поколінь? Абсолютна більшість тодішніх жителів новоствореного сала згодилась з таким рішенням. Навіть сьогодні на усій земній кулі не знайдеш населеного пункту з такою мелодійною українською назвою. Та й до цього часу мешканці села умовно ділять його на Сахутівку і Наумчики. Крім розкиданих по дальніх околицях маленьких, давно забутих хуторських кладовищ, в невеликому селі два основні діючі кладовища - Сахутівські (північні) та Наумчиківські (південні) "могилки".
Продовжується "добровільно - примусове" переселення хуторян-колгоспників, а одноосібників тоді практично вже не залишилось, до новоствореного села. Власті наполегливо "рекомендують" будувати хати на виділених 30 - 70 "сотках" землі з двох сторін нової дороги, а також між бувшими двома хуторами та на їх околицях. Звісно, що ці клаптики малородючої та давно необроблюваної землі селян не приваблювали, кожен хуторянин як можна на довше відстрочував переселення. Державна допомога в переселенні заключалась в "допомозі" бригад своїх чи районних активістів розкрити з весни солом'яні покрівлі хутірських хат і хлівів у тих, хто уперто противився переїзду. Молодь з хуторів тяглась до "сільської цивілізації", а от їхні батьки, а особливо діди-прадіди були ярими противниками усіх нововведень. Достеменно відомо, що навіть сім'я відомого сільського активіста Аврама Семеновича Середи перебралась в село з Іванчиківського хутора до новозбудованого добротного будинку тільки в 1939 році, уже після смерті діда Семена. А окремі, віддалені від села на відстані 2-3 кілометрів, господарства пережили страхіття Другої світової, прожили у них селяни мало не до самого кінця 20-го століття. І ще в ці наші дні, зарослі кущами та деревами, доживають свій вік без людей, віддалені обійстя Сподіна Андрія та Балюти Титка; практично повністю безлюдним став бувший хутір (3-я рільнича бригада колгоспу ім.Шевченка), а тепер село-пустка Самсонівка.