Та життя села і його віддалених околиць продовжується, пережиті колективізація та Голодомор, потроху налагоджується добробут селян, зростає народжуваність дітей. Ще десь у 20-х роках на шкільній території з'являється друга шкільна будівля. В 1936 році Сахутівська чотирирічна сільська школа була реорганізована в семирічну. Директором призначається вчителька Скоробагата Олександра Федорівна, яка пропрацювала на цій посаді до 1938 року. Всіма забутий обеліск на її могилі до цього часу зберігся на Наумчиківскому кладовищі. В останні передвоєнні роки школою керували Савенко Остафій Остафійович та Бачкур Анастасія Михайлівна. Відомо також, що в 1935 році в сільраді головував Наумчик Андрій Іванович, а головою створеного ще в 20-ті роки споживчого товариства був Наумчик Федір Васильович.

В передвоєнні роки колгосп ім. Шевченка вже має трактор СХТЗ 15/30 — колісний, на металевих колесах із ґрунтозачіпками, та автомобіль ГАЗ-ММ (полуторку). Першим трактористом і шофером стає Сахута Філімон Федорович, який перед цим був направлений колгоспом на міжрайонні курси механізаторів, котрі закінчив у 1936 році. Трактористкою на цьому тракторі декілька років опісля працювала Скрипка Галина Савеліївна, а одним з шоферів «полуторки» запам’ятався Бородавко Михайло Опанасович . Десь на початку 60-х років з двічі-трічі виробленим ресурсом несправний трактор, а потім і «розкурочену полуторку», колгосп передав до школи. Школярі старших класів разом з вчителем праці та шофером Кочуром Павлом Семеновичем відремонтували автомобіль. Для нього навіть був зроблений гараж. Ще декілька років полуторка возила з Киселівського торфопідприємства «Прогрес» торф, а з лісу – дрова для опалення взимку приміщень школи, а також «прививала» дітям любов до техніки. Стояти б зараз цім першим засобам механізації тяжкої праці хліборобів на бронзових постаментах перед колгоспною брамою, але не їх, ні колгоспу давно вже немає.

Тільки-но почалось становлення колгоспного життя, як його ритм порушує чергова компанія "добровільного" освоєння шахт Донбасу. Десятки тисяч здорових та міцних селянських юнаків примусово вивозять з рідних сіл і загоняють до шкіл фабрично-заводського навчання (ФЗН). Не виняток у цьому і Сахутівка: попали до списків та відправлені на "навчання" Кузуб Іван Петрович, Наумчик Григорій Карпович, Стайно Анатолій Фролович та ще декілька молодих хлопців. Опис життя кожного з них потребує окремих розділів та книг. Відомо, що в 1941 році, вже молодому шахтарю Антолію Стайно видають бронь і відправляють з перед-окупаційного Донбасу на нововідкриті шахти Кузнецького вугільного масиву. Виснажлива робота, голод і холод на шахті Бойдаєвська під містом Сталінськ (зараз - Новокузнецьк) в роки війни були гірше фронту, але на фронт шахтарів не пускали. Після закінчення війни він до пенсійного віку пропрацював на підземних роботах, виховав разом з дружиною дітей, діждався онуків і правнуків, отримав звання "Почесний шахтар СРСР". Єдина з його мрій - це переїзд, хоча б на старість, до рідного краю,- так і не збулася.

Кiлькiсть переглядiв: 103

Коментарi