Адамчикова Авдіївка

2018-09-05

Частина четверта

Адамчикова Авдіївка

Виходжу з просторого і привітного шкільного подвір’я на головну вулицю села. Навпроти, за придорожніми хатами та городами видніється одне з десятків колись збудованих в «Адамчикову епоху» приміщень сільськогосподарського призначення. Там, мабуть, знаходиться і центральний «Прогресівський» двір. Але детально знайомитись з бувшою колосальною колгоспною архітектурою не входить в сьогоднішні плани – зовсім мало часу та обіцянка «не сунути носа» в нинішні приватні справи сільських товариств, численних фермерів і ФОПів.

Знову милуюсь адміністративною двоповерхівкою в ялинковому оздобленні, розкиданими по центру магазинами та кафе. Звертаю на піщану бічну вулицю, далі покриту бруківкою, ще до однієї садиби, котру авдіївчани вже давно нарекли і називають з повагою «Адамчиковою хатою». Історія цього, колись добротного сільського дерев’яного будинку, досить цікава і потребує окремої розповіді. В ньому ще перед війною поселились молодята – молодий агроном МТС Адамчик Григорій Єрмолайович родом з села Сахутівки, Корюківського району, та корінна авдіївчанка Катренко Єфросинія (Проня) Олександрівна. Григорія в кінці 1939 року призивають на строкову службу, потім героїчні фронтові роки. Проня Олександрівна вчителює в рідній школі; в 1943 році попадає в фашистське рабство до Німеччини. Зустрічаються в селі тільки в 1946 році, після Перемоги та демобілізації Григорія - гвардії капітана, кавалера 3-х орденів (4-й бойовий орден отримав після війни) та медалей.

Більше 12 повоєнних років Григорій Єрмолайович працює на керівних посадах Понорницького району, але сільська хата і в ті часи залишається рідним домом. Працюючи в районі він курирує зону Авдіївської МТС, тож відбудова села проходила не без його участі. Отож недарма в 1959 році колгоспники одноголосно обирають його головою колгоспу «Прогрес». Неодноразово пропонують керівникові переселитись з сім’єю до нового будинку, але відповідь одна,- доки в селі у останньої вдови не перекриють кришу, доки не поліпшаться умови життя всіх колгоспників, - ні про яку нову квартиру мови бути не може.

Тож народжуються і зростають у цій хаті в Адамчиків доньки Валентина та Тамара, а потім і онуки; Єфросинія Олександрівна викладає географію в школі; Григорій Єрмолайович виводить колгосп в мільйонери, приймає участь у роботі ХХII партійного з’їзду, вчиться сам і вчить інших. За видатні трудові досягнення протягом 26 років головування нагороджений орденом Леніна, орденом Трудового Червоного Прапора, двома орденами Знак Пошани і багатьма медалями.

На 66-му році життя «невелика група товаришів, турбуючись за стан здоров’я» відомого ветерана війни та праці, в самому кінці 1985 року «допомогають за власним бажанням» покинути успішне головування в колгоспі та піти на заслужену давним-давно пенсію. Невгамовний Григорій Єрмолайович продовжує зустрічатись з колгоспниками, постійно навідується до колгоспних виробничих підрозділів, контори і сільської Ради, школи та сільських медичних закладів; відвідує дорогі серцю краєзнавчий музей, бібліотеку та будинок культури. І, звичайно ж, не мовчить, коли колгосп-мільйонер роками доводять до банкрутства, щоб потім за безцінь «приФатизувати» нажите десятиліттями тяжкої людської праці суспільне майно. На привеликий жаль, це стало практично державною программою переходу на «базарну економіку», тож щось подіяти проти такого свавілля, тим більше «в одиночку», було неможливо.

2 квітня 1997 року перестало битися серце відважного воїна, чесного і відданого селянській справі працівника-хлібороба, справедливого керівника, відомого політичного діяча, коханого чоловіка, батька та дідуся. З «Адамчикової хати» до недалекого кладовища проводили його в останню путь сотні авдіївчан. І лише невеликий некролог від «групи товаришів» у районній газеті. Та ще через 15 років після смерті була опублікована в «районці» маленька статейка-реквієм. Ще при житті деякі «мужі сільського та не тільки районного масштабу» зробили все можливе, щоб про видатного господарника не згадували в пресі, не вінчували його бойових і трудових подвигів (хоча цієї помпезності і сам Григорій Єрмолайович при житті не схвалював і не любив). То ж і не дивно, що за останні три десятки років «забули» де і коли він народився, що зробив, коли помер тощо.

А «Адамчикова хата», хоч і з розбитими вікнами, продірявленою і проржавленою покрівлею, заросла бур’янами та диким виноградом, продовжує стояти в самому центрі великого і багатого села, нагадуючи нам про поразки і перемоги минувшини, нестабільність та жорстокість сьогодення, невизначеність перспективи майбуття.

Повертаюсь на центральну вулицю, йду повз автобусну зупинку, зупиняюсь і фотографую біля пам’ятника молодій жінці-трудівниці, котра ще не в так далекі часи символізувала прекрасну жіночу половину колгоспного селянства. Схиляю голову перед величним меморіалом полеглих на фронтах минулої світової сотнях воїнів-авдіївців, могилами захисників і визволителів села, замучених фашистами односельців. Шість-сім десятиліть після спорудження залишили на цих святинях, як і на розташованому за ними прекрасному і добротному колись «Адамчиковому» Будинку культури, багато неприглядних відмітин, на усунення котрих явно недостатньо «косметичного підмазування». Та й постійна праця добросовісного двірника навколо цих споруд

явно не завадила б.

Навпроти в чистоті та охайності величаво красується Авдіївська Свято-Казанська церква, історія якої почалась ще з далеких минулих століть. І знову поряд світить своєю пусткою великий добротний дерев’яний будинок з вибитими дверима та вікнами. Центральна частина села вражає своїми контрастами. Багато чого не побачено, не почуто і не осмислено, та час плине невпинно… Підходить «маршрутка» з Новгород-Сіверського, забирає і везе до Сосниці. Прощай Авдіївко… , а може до побачення!