Сумний ювілей ровесниці Сахутівки

2022-04-07

Сьогодні, 7 квітня, православні християни відзначають велике релігійне свято – Благовіщення Пресвятої Богородиці.

Назва свята походить від словосполучення «блага вість». У цей день Архангел Гавриїл явився Діві Марії та сповістив радісну новину: вона стане Матір’ю Божою. Тому щороку Благовіщення святкують за 9 місяців до Різдва Христового.

У православному християнстві це один із 12 головних свят. Його символом є білі голуби у синьому небі – як уособлення благої звістки. Також синій вважається кольором Богородиці, тому в цей день священики одягають блакитні ряси.

У це велике свято 1922 року в сім’ї нащадків киселівського козацтва, споконвічних хуторян-хліборобів Стайна Фрола Никифоровича та Стайно (Сахута, Висоцька) Уляни Ілларіонівни народжується дитина - донька, яку нарікають Мотею (з роками - Мотрона, Мотря). У мами Уляни від рано померлого першого чоловіка Федора Сахути вже є дочка Паша 1915 р.н. та син Філімон 1917 р.н..

Дитячі роки пролетіли дуже швидко. Дякуючи старшим сестрі та брату досить рано, ще до школи, навчилась читати та трішки писати. Було в багатодітній сім’ї також багато і домашніх обов’язків, адже в 1924 році народився ще братик Анатолій, а в 1926 – Микола. На все життя залишились спогади про страшні два роки Голодомору, у яких уся сім’я вижила завдяки чудом збереженій корівці та тяжкій праці дорослих і малечі.

У 7 років почала навчатись та закінчила 4 класи Сахутівської школи. Потім ще 3 роки Домашлинської семирічки. Навчалась добре, була старанною та відповідальною ученицею, виконувала громадські доручення тощо. Але отримати повну середню освіту в Корюківській школі так і не змогла – в 1941 році і в наші краї прийшла Друга світова війна.

Ще в дівоцтві від невиліковної в ті часи хвороби помирає старша сестра Паша. Перед самою війною до ФЗН на Донбас забирають брата Анатолія, а трішки пізніше старшого брата Філімона (спочатку першого колгоспного тракториста, а потім – шофера «полуторки») призивають до автобату на строкову військову службу. В перші дні війни отримує повістку з райвійськомату і батько.

Два роки фашистської окупації запам’ятались постійною турботою про невідомі долі батька та двох братів; розстрілами, шибенницями та спаленими садибами сільських активістів і простих колгоспників; цілодобовими схованками в болотних хащах та лісах; тяжка виснажлива ручна праця на бувших колгоспних полях і своїх присадибних ділянках тощо. Врешті-решт найстрашніша в світі Корюківська трагедія весною 1943-го.

А восени того ж 43-го прийшло в село таке довгождане визволення від усіма проклятого фашистського ярма. Та радість продовжується недовго: до війська на фронт разом з багатьма сільськими хлопцями забирають наймолодшого брата Миколу. Немає ніяких звісток від батька та двох братів. Усі сахутівські родини з нетерпінням і одночас з тривогою чекають поштаря, який приносить комусь дуже рідкий солдатський «лист-трикутник», а то й, не дай Боже, прокляту всім людом «похоронку». Не минули тяжкі втрати та звістки і колись велике сімейство. Ще перед війною від хвороби щитовидки помирає старша сестра Паша; з фронтів приходять стандартні на ті часи відписки про «безвісті пропавших» Фрола Никифоровича, Філімона Федоровича та Миколу Фроловича; ще довго-довго ніхто не знатиме про долю сина і брата Анатолія…

Та життя продовжується. У визволених селах, районах і областях розпочинається відбудова розорених та розграблених окупантами колгоспів; сільські активістки беруть у борг по більш-менш уцілілих господарствах селян домашніх тварин і птицю для відродження тваринницьких та птахоферм; корови та воли, а то і тендітні жіночі плечі «впрягаються» в ярма для оранки на полях та присадибних ділянках. Все для фронту, все для ПЕРЕМОГИ…

Голова колгоспу, помітивши наполегливість, знання та скрутне сімейне становище, пропонує в 1944 році молодій дівчині посаду помічника головного бухгалтера. Зі сльозами доводиться розпрощатися з мріями стати лікарем чи вчителем, та згодитись поїхати в місто Городню на однорічні бухгалтерські курси. Було до болю важко залишати однією в самотній хаті рідну матусю, та й матеріальне становище було не на висоті, адже тодішні колгоспні «трудодні» були практично символічні.

Закінчивши курси в 1945 році, призначається головним бухгалтером сахутівського колгоспу імені Шевченка. Тяжкі роки війни, втрата батька та рідних братів, невтомна виснажлива праця, величезна відповідальність перед сільським людом і керівництвом ще в молоді роки покрили голову ранньою сивиною.

В 1948 році повернувся з військової служби колишній однокласник, а з 1943-го ще й наречений, сусід Середа Федосій Аврамович, якого чекала п’ять довгих років до закінчення війни і служби, а потім у цьому ж 1948-му вийшла за нього заміж. Народили, виховали та вивели в люди сина Володимира і доньку Світлану.

На початку 50-х доходить перша радісна звістка від брата Анатолія, котрий в перші дні війни був евакуйований «по броні» на одну з шахт Кузбасу в місті Сталінськ (зараз Новокузнецьк). На той час працював шахтарем-електриком, мали з дружиною Поліною уже двох діток. Вперше з сином Геннадієм приїхали в Сахутівку після похорон матері Уляни Ілларіонівни в 1955 році.

Більше 32 років пропрацювала в колгоспній конторі періодично то головним бухгалтером, то помічником головного. Приходили після навчання в сільськогосподарських технікумах та ВУЗах молоді помічники; допомагала їм стати головними бухгалтерами, а потім деякі з них ставали керівниками колгоспу чи головою сільської ради. Не зважаючи на постійну зайнятість на відповідальних роботах, утриманні домашнього господарства та догляду за присадибною ділянкою, разом з чоловіком після двох років навчання в Сахутівській філії Менської заочної середньої школи у 1964 році отримали атестати про повну середню освіту (закінчити школу в молодості помішала проклята війна). А ще були неодноразові курси підвищення кваліфікації в Сосницькому бухгалтерському технікумі тощо.

Довгождану пенсію призначили в 1977 році. Зразу ж пішла на заслужений відпочинок, але ще пару разів запрошували трішки попрацювати до контори колгоспу. Та який там у сільських пенсіонерів, особливо жінок, відпочинок - знову ж те господарство, ті ж самі городи, готування їжі, прибирання в просторих хатах… А там вирішили доньці з сім’єю поряд будувати новий будинок, будівництво якого з усіма прибудинковими будівлями, загорожами, льохом та гаражем зайняло майже десять років. Всі допомагали чим могли і як могли.

Старша внучка Альона народилась у 1971 році в Києві, до бабусі з дідусем в Сахутівку приїздила з батьком та невісткою Тетяною лише у відпустки, на канікули чи короткотермінові «наїзди». Онуків Володю (1978 р.н.) і Юрка (1984 р.н.) виносили, виколихали, виростили, вивчили, віддали до війська та поженили практично в одній загальній сім’ї Середи – Капітанів. Діждалась та трішки «поняньчила» Мотя Фролівна в 2001 році ще й правнучку Анастасію та правнука Владислава (2003 р.н.).

На превеликий жаль, не дочекавшись правнуків, 9 березня 2001 року, на 78 році життя, відходить у засвіти вірний і коханий чоловік, люблячий батько та безмірно щедрий дідусь Середа Федосій Аврамович.

Рідна наша матуся, бабуся і прабабуся Середа (Стайно) Мотрона Фролівна прожила ще майже п’ять років після смерті свого чоловіка, нашого батька, діда та прадіда. Після тривалої хвороби, на 84 році свого щасливого, хоча іноді й дуже важкого життя, тихо померла 8 жовтня 2005 року. Мабуть чи не півсела проводжало в останню путь прекрасну Людину, ветерана війни і праці, котра віддала майже все своє свідоме життя розвитку свого рідного села та більше 30 років колгоспній бухгалтерії. Поховали поряд з могилою чоловіка на сахутівському Північному кладовищі.

Дорога наша матуся, бабуся і прабабуся! Будь Ви живі, то сьогоднішній День Вашого прекрасного 100-літнього Ювілею співпав би з роком 100-річчя утворення Сахутинської (пізніше – Сахутівської) сільської Ради, котра об’єднала цілий список хуторів та окремих господарств нашого маленького регіону, раніше підвладних Киселівській громаді. Маємо надію, що до осені цього року наша рідна матінка-Україна відсвяткує День Перемоги над віроломними нелюдами-рашистами, а всі ми відсвяткуємо ще і й сторіччя нашого рідного села.

А сьогодні схилимо голови і хвилиною мовчання пом’янемо дорогу і незабутню всіма нами ровесницю Сахутівки Середу (Стайно) Мотрю Фролівну. Царствія їй небесного та вічної пам’яті в наших серцях на многія – премногія літа.