Народився 6 червня 1923 року на тодішньому Іванчиківському хуторі (це поряд з кладовищем-острівком дідів-прадідів на теперішньому Балійовому полі) Сахутинської сільської Ради, Корюківського району в сім’ї нащадків киселівського козацтва - сільського, а потім і колгоспного активіста, учасника громадянської війни, батька Середи Аврама Семеновича та матері Наталії Яківни (дівоче прізвище Кузьменко).

Безтурботне спокійне щасливе дитинство, разом зі старшою сестрою Ольгою, пройшло серед вікових лісів на незайнятій цивілізацією зеленій природі рідного Поліського краю. Селянська праця в ті часи була досить важкою; батько був зайнятий на посаді секретаря сільської Ради, а потім лісничого; мати з бабусями Марією, Серафимою та дідусем Семеном вели досить значні домашні господарства та обробляли значний земельний наділ.

Дідусь Яків Кузьменко, забравши старшого сина, у важкі часи виїхав до Сибіру на золоті приски, де їх сліди назавжди зникли. Юхим Якович залишився після закінчення строкової служби служити в протипожежних військах м. Баку, а Тимофій Якович пішов стезею будівельника в Запорожжі. Бабуся Мар’я була «з характером» і міняла періодично місця проживання то в містах у синів, то в селі у дочки.

Дідусь Семен, крім важкої селянської праці, щоб допомогти прогодувати досить велику сім’ю, займався також ремісництвом. Точив-вирізав з дерева столове «начиння»: ложки, тарілки та миски, стакани з чашками-кружками тощо. Для маленького Федосія були святами і до кінця залишались в пам’яті поїздки возом чи в санях на базари-ярмарки до Щорса чи Корюківки, Сосниці або Мени. З малого дитинства у хлопчика виникає любов до людей, природи і дерева; виробляються звички до тонкої роботи, підтримання у всьому порядку, усідливість та наполегливість.

Початок шкільних років співпадає з Голодомором та масовою колективізацією. В 1935 році закінчив 4 класи сільської початкової школи. Рік ходив через ліс до 5-го класу в сусідньє село Домашлин. У 1936 році у Сахутівці також відкривається 7-річка, тож слідуючі два роки провчився у рідному селі. Продовжив навчання в середній школі райцентру м. Корюківки, там вступив до комсомолу, але отримати аттестат зрілості не дозволила війна та окупація.

Голодні 1932 – 1933 роки запам’ятались надовго, та хуторяни перенесли це лихоліття хоч і важко, але не з дуже великими втратами: самі голодали, але останній шматок хліба віддавали дітям. Навчання співпало також з будівництвом нового, великого будинку на виділеній ділянці по центральній вулиці новостворюваного села Сахутівки. Батька-активіста декілька років примушували до «добровільного» переселення. Хотілось в село і молоді, а от дідусь Семен, хоч і приймав активну участь у будівництві нової хати, був ярим противником переселення. Тож переїхали усі до нового дому тільки після його смерті в 1939 році.

В перші дні початку Великої вітчизняної, в червні 1941 року, батька Аврама Семеновича, як і багатьох сахутівчан, військкомат мобілізував. Тих, кому тоді не виповнилось вісімнадцять, до війська не брали. Під час окупації молодь, а особливо комсомольці, ховались від фашистсько-мадярських репресій по лісах та в хащах боліт, але старшу сестру Ольгу все ж таки вивезли на примусові роботи до Німеччини. З матір’ю та бабусею, як могли, підтримували невелике домашнє господарство, «порали» город. Допомагав родичам-підпільникам, молодим партизанським зв’язковим Надії та Матвію Сахутам, збирати інформацію про ворога, розшукувати для партизанів загублену військами зброю та боєприпаси.

Наступає довгождане визволення після двохрічної окупації. Повійськових зведеннях тих часів 676-й стрілецький полк 15-ї стрілецької ордена Леніна, двічі Червонопрапорної дивізії 61-ї армії, зосередившись в 6.00 ранку 19.09.43 р. у лісі північно-західніше села Домашлина та переборюючи опір дрібних груп противника до 12.00 оволодів тодішніми хуторами Сахутівським і Наумникове. В перші ж дні армійська призовна комісія призиває і відправляє на фронт тих сільських юнаків, котрі за віком на початку війни не були призвані. Усі вони, бувші під окупацією, вважаються ненадійними і в абсолютній більшості, необучені та необстріляні, направляються в армійські полки, мало не штрафниками.

Після першого поранення і госпіталю знову попадає на передову. Друге більш серйозне поранення отримав у квітні 1944-го при визволенні Волині, на кордоні з Польщею. Після госпіталю був направлений до авіаційного полку, де прослужив механіком по авіаційному озброєнню та старшиною полку. Демобілізований аж на початку 1948 року.

Закінчив річні заочні курси бджільництва з правом займати посаду завідуючого колгоспною пасікою. В 1950 році влаштовується на посади діловода та вчителя фізкультури і трудового навчання до Сахутівської сільської школи, де і пропрацював біля 20 років. В 1964 році закінчив філію Менської заочної середньої школи, отримавши повну середню освіту (закінчити школу помішала проклята війна). З 1969 року перейшов на посаду секретаря Домашлинської сільської Ради. Десь через два роки почав працювати при Чернігівському облстатуправлінні старшим статистиком, де і проробив до пенсії та ще декілька років опісля.

Довгі роки на добровільних засадах був народним засідателем, беззмінним головою численних виборчих дільниць, головою товариського суду тощо. Старався робити людям тільки добро. Користувався повагою та заслуженим авторитетом серед керівництва та у односельчан. Разом з дружиною Мотрею Фролівною (дівоче прізвище Стайно) виростили і вивели в люди сина Володимира та дочку Світлану.

Учасник бойових дій, Ветеран війни і праці. Мав державні нагороди – орден та багато медалей. Особливо пишався солдатською нагородою – медаллю «За відвагу».

Помер 9 березня 2001 року. Похований на Сахутівському (північному) кладовищі.

Кiлькiсть переглядiв: 126

Коментарi